У всьому Ангулемі тільки й розмов було, що про мимовільну шпильку єпископа та про відповідь пані де Баржетон. Подробиці тієї події були так перекручені, перебільшені й прикрашені, що поет став героєм дня. З вищих сфер, де бушувала ця злива пліток, кілька крапель упали й на простих городян. Коли Люсьєн ішов по Больє, прямуючи до пані де Баржетон, він помітив, що молодики поглядали на нього із заздрістю й почув кілька фраз, які потішили його гордість:
— От щасливець! — сказав писар стряпчого на ім’я Пті-Кло, Люсьєнів товариш по колежу; він був дуже негарний із себе, і Люсьєн ставився до нього з поблажливою зверхністю.
— Воно й не диво! Вродливий, здібний — то й пані де Баржетон без тями від нього, — мовив на те один із дворянських синків, що був на вечорі, коли поет читав вірші.
Люсьєн із нетерпінням чекав години, коли застане Луїзу саму; він хотів дістати схвалення цієї жінки, яка стала вершителькою його долі, на шлюб сестри. Може, після вчорашнього вечора Луїза стане ніжніша, і, може, ця ніжність виллється у мить блаженства. Він не помилився: пані де Баржетон зустріла його з такими палкими виявами почуттів, що недосвідчений в коханні поет побачив у тому зворушливий доказ дедалі сильнішої пристрасті; вона дозволила поетові, що стільки вистраждав напередодні, палко поцілувати своє чудове золотисте волосся, руки, чоло.
— Якби ти бачив своє обличчя, коли читав вірші! — сказала вона. Напередодні вони перейшли на «ти» — на цю мовну ласку, коли Луїза, сидячи на дивані, витирала білою рукою краплини поту, що ніби завчасу оздоблювали перлами це чоло, яке вона ладна була увінчати лаврами. — Із твоїх чудових очей сипались іскри! Мені марилося, наче від твоїх уст тяглися золоті ланцюги, що приковують серця до уст поетів. Ти повинен прочитати мені всього Шеньє — це поет закоханих. І ти більше не страждатимеш, я цього не допущу! Так, мій любий ангеле, я створю для тебе оазу, ти житимеш там життям поета, водночас діяльним і розніженим, безтурботним і працьовитим, легковажним і зосередженим. Але ніколи не забувайте, ваша ясновельможносте, що лаври ви завдячуєте мені: в цьому буде для мене гідна винагорода за всі страждання, які довелося мені витерпіти. Бідолашний ти мій, вищий світ мене не помилує, як не помилував і тебе; він мстить за щастя, якого не знає сам. Так, мені завжди заздритимуть; хіба ви цього не помітили вчора? Хіба ви не бачили, як налетіли на мене ті мухи, щоб, тнучи, впиватися моєю кров’ю? І все-таки я була щаслива! Я жила! Вже давно так не бриніли струни мого серця!
З Луїзиних очей покотилися сльози. Люсьєн узяв руку коханої і замість відповіді довго цілував її. Отож ця жінка лестила марнолюбству поета, як раніш лестили мати, сестра й Давід. Усі довкола зводили для нього уявний п’єдестал. Як друзі, так і вороги, підтримували Люсьєна в його шанолюбних прагненнях, і він жив у полоні мрій. Молодеча уява так охоче стає спільником цих похвал і мрій, усі так поспішають слугувати молодому, сповненому надій красеню, що потрібен не один гіркий і холодний урок життя, щоб розвіяти цю самооману.
— То ти згодна, о моя чарівна Луїзо, стати мені за Беатріче, але Беатріче, яка дозволяє себе любити?
Вона звела свої чудові очі, доти опущені, і сказала, заперечуючи власні слова ангельською усмішкою:
— Якщо ви заслужите... то... пізніше! Хіба ви не щасливі? Заволодіти серцем жінки, мати право сказати усе їй відверто, бути певним, що вас розуміють, — хіба це вже не щастя?
— Так, — відповів він з гримасою розчарованого коханця.
— Дитя! — сказала вона глузливо. — Але ж ви хотіли мені щось сказати? Ти ввійшов ніби чимось стурбований, мій Люсьєне.
Люсьєн боязко розповів своїй коханій про любов Давіда й сестри і сказав про їхній намір побратися.
— Бідолашний Люсьєн! — мовила пані де Баржетон. — Він боїться, що його висварять, покарають, неначебто він сам одружується. Що ж у тім поганого? — сказала вона, занурюючи пальці в Люсьєнового чуба. — Що мені до твоєї родини, коли ти — це ти? Невже тобі було б прикро, якби мій батько одружився зі своєю покоївкою? Мій любий хлопчику, для закоханих сім’я — це вони самі. Невже в цілому світі може щось мене цікавити, окрім мого Люсьєна? Стань великим, добийся слави — ось наша мета!
На цю егоїстичну відповідь Люсьєн відчув себе найщасливішою людиною в світі. В ту хвилину, коли він вислуховував божевільні докази, до яких вдавалася Луїза, доводячи йому, що вони одні в цілому світі, надійшов пан де Баржетон. Люсьєн нахмурив брови і, здавалося, зніяковів; Луїза підбадьорила його поглядом і запросила на обід; мовляв, поки зберуться картярі та постійні гості, він почитає їй Андре Шеньє.