Коли Люсьєн почав бій одним із тих нервових спалахів, що смішать жінок, котрі володіють собою, і засмучують тільки тих, котрі люблять, Луїза прибрала вельми достойного вигляду й почала довгу промову, пересипану пишномовними слівцями:
— А де ж ваші обіцянки, Люсьєне? — сказала вона наприкінці. — Не отруюйте наше нинішнє щастя докорами совісті, які згодом занапастять мені життя. Не псуйте майбутнього! І, заради вашої й моєї гордості, не псуйте теперішнього! Хіба моє серце не належить вам повністю? Чого ж ви ще домагаєтесь? Невже ви дозволите хтивості впливати на вашу любов? Хіба не в тому перевага коханої жінки, щоб примусити хтивість замовкнути? За кого ви мене маєте? Чи я уже не ваша Беатріче? Хіба я для вас не більше, ніж просто жінка? То, виходить, ви цінуєте мене навіть менше?..
— Ви те саме сказали б і чоловікові, якого не любите! — з люттю вигукнув Люсьєн.
— Якщо в моїх словах ви не відчуваєте справжньої любові, то ніколи не будете гідні мене.
— Ви ставите під сумнів моє кохання, щоб звільнити себе від обов’язку відповідати на нього, — сказав Люсьєн, упавши їй до ніг, і заплакав.
Бідолашний хлопець плакав щиро, бачачи, як довго ще доведеться йому стояти під райською брамою. То були сльози поета, розчарованого в своїй могутності, сльози скривдженої дитини, якій відмовили в жаданій іграшці.
— Ви ніколи мене не любили! — скрикнув він.
— Ви й самі не вірите в те, що кажете, — мовила вона, підлещена його жагою.
— То доведіть же, що ви моя! — в нестямі вигукнув Люсьєн.
В цю хвилину нечутно увійшов Станіслав і побачив напівпростертого Люсьєна, що, плачучи, припадав головою до Луїзиних колін. Потішений такою недвозначною картиною, Станіслав швидко відступив до дверей вітальні, де на нього чекав Шатле. Пані де Баржетон зразу ж кинулася слідом за ними, але не наздогнала шпигунів, які швидко пішли геть, ніби непрохані гості, що не хочуть заважати своєю невчасною появою.
— Хто це приходив? — спитала вона у слуг.
— Панове де Шандур і дю Шатле, — відповів старий камердинер Жантіль.
Вона вернулася в будуар бліда й схвильована.
— Якщо вони бачили вас у такій позі, я загинула, — сказала вона.
— От і добре! — вигукнув поет.
Вона тільки усміхнулась на цей егоїстичний і сповнений пристрасті вигук. У провінції такі історії роздмухуються з кожним переказом. За хвилину всім стало відомо, що Люсьєна бачили біля ніг Наїс. Пан де Шандур, щасливий з такої нагоди прославитись, насамперед гайнув до клубу, щоб там розповісти про надзвичайну подію, а потім пішов від дому до дому. Шатле заходився попереджати кожного, що він, мовляв, особисто нічого не бачив і, поставивши себе осторонь, водночас під’юджував Станіслава, щоб той докладно розповідав всім скандальну історію. Станіслав, вважаючи себе за великого дотепника, додавав до кожної розповіді нові й нові подробиці. Ввечері до Амелі ринуло все товариство, бо під кінець дня в аристократичному Ангулемі вже ходили неймовірно перебільшені чутки, і кожен оповідач намагався перевершити своїми вигадками самого Станіслава. Жінкам і чоловікам не терпілося взнати, як воно там було насправді. З невинним виглядом найгучніше галасували про скандальну історію, про розбещеність Амелі, Зефіріна, Фіфіна, Лолотта — саме ті жінки, котрі більше чи менше були винні в забороненому щасті. Дражлива тема варіювалася на всі лади.
— Ви чули? — казала одна. — Бідолашна Наїс! Я всьому цьому анітрохи не вірю! Вона ж бо жила таким бездоганним життям! Вона занадто горда, щоб скотитися так низько. Вона могла тільки протегувати панові Шардону, але не більше... Ну а якщо справді вона без тями закохалася в нього, то мені шкода її від щирого серця!
— Тим більше шкода, що вона себе на чисте посміховисько виставила: адже вона в матері годиться отому Люлю — як його називає Жак. Тому ж віршомазові щонайбільше двадцять два роки, а Наїс, між нами кажучи, добрих сорок!
— Як на мене, — казав Шатле, — то, думаю, саме положення, в якому застали пана де Рюбампре, свідчить про цілковиту невинність Наїс. Хіба навколішки благають того, що вже даровано?
— А чом би й ні? — грайливим тоном сказав Франсіс, заслуживши докірливий погляд Зефіріни.
— Та розкажіть-бо до пуття, як воно було? — допитувались у Станіслава, тісним колом обступивши його в кутку вітальні.
Станіслав уже вигадав цілу історію, повну непристойностей, і супроводив свою розповідь такими жестами, прибирав такі пози, що очевидність злочину не викликала сумнівів.