— Я йду, — сказав пан де Баржетон, надіваючи капелюха й беручи ціпок.
— Гаразд, мій любий, — сказала розчулена дружина. — Ось таких чоловіків я люблю. Ви справжній лицар.
Вона підставила для поцілунку чоло, і старий цмокнув його, щасливий та гордий. І жінка, що відчувала якусь ніби материнську любов до цієї сивоголової дитини, не могла втримати сліз, коли почула, як грюкнула за ним хвіртка.
«Як він мене любить! — подумала вона. — Бідолаха дорожить життям, а без жалю ладен загинути ради мене».
Пан де Баржетон не переживав, що завтра йому доведеться стояти віч-на-віч із супротивником і дивитися на дуло пістолета, націленого на нього; ні, поки він ішов до Шандура, його непокоїло і тривожило зовсім інше: «Що я йому скажу? Наїс повинна була підказати мені головну думку!» І він сушив собі голову, складаючи кілька фраз, які б не видалися надто смішними.
А проте люди, що живуть, як пан де Баржетон, у вимушеній мовчанці, на яку їх прирікає обмежений розум та вузький кругозір, у рішучі хвилини життя прибирають особливо поважного вигляду. Вони розмовляють мало і, природно, дурниць вибовкують менше; вони довго міркують над тим, що мають сказати, і через крайнє недовір’я до себе так ретельно готують свої промови, що нарешті висловлюються з великим блиском — диво дивне, подібне до того, котре розв’язало язика Валаамовій ослиці. Тим-то й пан де Баржетон повівся як людина неабияка. Він виправдав думку тих, хто мав його за філософа піфагорської школи. Увійшовши до Станіслава об одинадцятій вечора, він застав у нього велику компанію. Пан де Баржетон мовчки вклонився Амелі й удостоїв кожного своєї недоречної посмішки, що за таких обставин видалась іронічною. Запала могильна тиша, яка буває в природі перед грозою. Шатле, що вже вернув сюди, багатозначно глянув на пана де Баржетона, потім на Станіслава, якому ображений чоловік церемонно вклонився.
Шатле збагнув причину такого пізнього візиту, — старші о цій годині звичайно уже був у ліжку; очевидно, його немічну руку скеровувала Наїс; а що близькі взаємини Шатле з Амелі надавали йому права втручатись у сімейні справи цієї родини, то він підвівся, підійшов до папа де Баржетона і, відвівши його вбік, спитав:
— Ви хочете говорити із Станіславом?
— Так, — відповів добряга, радіючи посередництву і сподіваючись, що Шатле вестиме замість нього переговори.
— Тоді, будь ласка, зайдіть у кімнату Амелі, — сказав начальник податкового управління, задоволений, що відбудеться дуель, яка, чого доброго, зробить пані де Баржетон удовою і внеможливить її одруження з Люсьєном, призвідником поєдинку.
— Станіславе, — сказав Шатле до пана Шандура, — Баржетон прийшов, мабуть, вимагати сатисфакції, адже ви стільки базікали про Наїс. Ідіть-но в будуар вашої дружини і тримайтесь обидва, як личить дворянам. Не здіймайте галасу, будьте підкреслено чемні, коротше, поводьтеся з англійською витримкою і не принижуйте своєї гідності.
За хвилину Станіслав і Шатле підійшли до Баржетона.
— Вельмишановний пане, — сказав ображений чоловік, — ви кажете, що застали пані де Баржетон у якійсь підозрілій позі з паном де Рюбампре?
— З добродієм Шардоном, — глузливо вточнив Станіслав, який не вважав Баржетона за людину рішучу.
— Хоч би й так, — вів далі чоловік Наїс. — Якщо зараз же ви не відмовитесь від ваших слів у присутності всього товариства, що зібралось у вашім домі, я попрошу вас потурбуватися про секунданта. Мій тесть, пан де Негрпеліс, буде у вас о четвертій ранку. Тож зробімо останні розпорядження, бо справу можна залагодити лише за однієї умови: про неї я вам уже сказав. Мене ображено — і право вибору зброї за мною. Будемо битись на пістолетах.