Люди великодушні — кепські комерсанти. Давід був із тих сором’язливих і лагідних натур, котрі страхаються суперечок і поступаються відразу ж, тільки-но супротивник торкнеться їхнього серця. Високі почуття та батьківська влада, яку ще зберігав над ним старий пияк, не дозволяли хлопцеві вести з батьком ниці торги, тим паче, що син був упевнений в добрих намірах старого, бо спочатку пояснював його жадібність любов’ю до своєї друкарні. Та, оскільки Жером-Нікола Сешар відкупив у вдови Рузо все устаткування за десять тисяч франків асигнаціями, а за теперішніх обставин тридцять тисяч були сумою величезною, син не втримався від вигуку:
— Та ви ж мене живцем ріжете, тату!
— Я? Твій рідний батько?.. — вигукнув старий п’яниця, здіймаючи руки до стелі, де сушився папір. — Ну, а на яку ж суму ти оцінюєш, Давіде, патент? Чи знаєш ти, чого вартий самий лише «Листок оголошень», рахуючи по десять су від рядка? Та він один за минулий місяць дав п’ятсот франків зиску! Синку, розгорни книги, перевір рахунки і сам побачиш, скільки дають афіші, відомості префектури, замовлення мерії та єпископату. Ти просто ледащо, не хочеш забагатіти. Торгуєшся за коника, що вивезе тебе в який-небудь чудовий маєток на зразок марсакського.
До інвентарного опису був долучений договір про укладення спілки між батьком та сином. Добрий батько здавав спілці у винайм свій будинок за тисячу двісті франків — хоч сам купив його за шість тисяч ліврів, і при тому залишав собі одну з двох кімнаток на мансарді. Поки Давід Сешар не сплатить йому тридцять тисяч франків, прибутки ділитимуться порівну; єдиним і повноправним власником друкарні син стане того дня, коли остаточно розрахується з батьком. Давід прикинув у думці вартість патенту, клієнтури та «Листка оголошень», не беручи до уваги устаткування; він вирішив, що зможе викрутитись, і пристав на ті умови. Батько, який звик до селянського лукавства і зовсім не розумівся на далекосяжних розрахунках парижан, здивувався, що син так відразу погодився.
«Чи, бува, не забагатів мій син у Парижі? — подумав старий. — А може, він метикує, як би мені не заплатити?»
Виходячи з таких міркувань, батько взявся випитувати в Давіда, чи не привіз він із собою грошей, щоб дати щось у рахунок завдатку. Батькова цікавість насторожила сина, і Давід замкнувся в собі. На другий день старий Сешар звелів учневі перенести всі меблі в свою кімнатину на третьому поверсі, маючи намір вивезти їх на село, коли селяни їхатимуть із міста порожняком. Три голі кімнати другого поверху він відступив синові і передав йому друкарню, не вділивши й сантима, щоб заплатити робітникам. Коли Давід попросив батька, як свого компаньйона, взяти участь у витратах, необхідних для спільного виробництва, старий друкар прикинувся, ніби нічого не второпав. Він, мовляв, не зобов’язаний на додачу до друкарні давати ще й гроші. Його пайка уже вкладена в діло. Припертий слушними доводами сина, старий відповів, що, купуючи у вдови Рузо друкарню, він викрутився, не маючи й су за душею. Якщо він, убогий, неписьменний робітник, дав собі раду, то вихованець Дідо упорається й поготів. До того ж Давід і гроші заробляє тільки завдяки своїй освіті, а кому він завдячує цю освіту, як не батькові, що на старості літ трудився в поті чола, аби вивести сина в люди. Отож і настала синові пора вкласти ті гроші в діло.
— Куди ж ти подів свої заробітки? — поцікавився він, намагаючись з’ясувати питання, не розв’язане напередодні, бо син учора промовчав.
— А з чого ж я жив, за що купував книжки? — роздратовано відповів Давід.
— Ага! Ти купував книжки? Погано ж ти поведеш діло! Тому, хто купує книжки, не личить їх друкувати, — сказав Ведмідь.
Давід зазнав найважчого з принижень, приниження, якого завдала йому батькова ницість; йому довелося вислухати цілий потік плаксивих, облудних гендлярських доказів, якими старий скнара виправдовував свою відмову дати гроші. Давід затамував душевний біль, відчувши себе самотнім, без жодної підтримки. Переконавшись, що його батько гендляр, він із філософської цікавості захотів узнати старого до решти. Він, мовляв, ніколи не домагався у нього звіту про материні статки. Але якщо вони не можуть піти в рахунок його плати за друкарню, то чи не вкласти б їх принаймні в спільну справу?
— Статки твоєї матері? — перепитав старий Сешар. — Тими статками були її розум і врода.
У цій відповіді Давід побачив усю батькову натуру і зрозумів, що домогтися від нього звіту можна, хіба що затіявши нескінченний, надто обтяжливий і ганебний позов. Шляхетне серце взяло на себе призначений йому тягар, хоч Давід і збагнув, як важко буде йому виконувати зобов’язання щодо батька.