Люсьєнові, приголомшеному видивом Парижа, що промайнуло перед ним, коли він слухав оті спокусливі слова, здалося, ніби досі половина його мозку дрімала, і лише тепер розбудилися всі мислі, так розширився його кругозір: йому уявилося, що, сидячи в Ангулемі, він скидається на жабу, яка причаїлась під каменем на дні болота. Париж у всьому своєму сяйві, Париж, що в уяві провінціала виглядає якимсь Ельдорадо, постав перед ним у золотих шатах, у діамантовій королівській короні з розкритими для молодих талантів обіймами. Знамениті люди поривалися назустріч йому й вітали його як брата. Там усе всміхається генієві. Там немає ні заздрісних дворянчиків, які вщипливими словами ранять письменника, ані тупої байдужості до поезії. Звідтіля плавом пливуть поетичні творіння, там за них платять, там їх випускають у світ. Прочитавши перші сторінки «Лучника Карла IX», видавці повідмикають сейфи й запитають: «Скільки бажаєте?» А, крім того, Люсьєн розумів, що, подорожуючи, вони через самі обставини зійдуться, Луїза цілком належатиме йому, і вони почнуть жити разом.
На запитання: «Невже не хочете?» — поет відповів слізьми; він обійняв Луїзу за стан, пригорнув до грудей, вкрив її шию палкими поцілунками. Та раптом він стрепенувся, вражений несподіваною думкою, й вигукнув:
— Боже мій, післязавтра весілля моєї сестри!
Це був останній зойк, останнє зітхання досі порядного й чистого хлопця. Міцні зв’язки, що єднають юні серця з родиною, з друзями дитинства, з першоджерелом невинних радощів, мали розпастися під ударом страшної сокири.
— Даруйте, — вигукнула горда Негрпеліс, — що спільного між весіллям вашої сестри та нашим коханням? Невже вам так приємно грати першу роль на цьому бенкеті міщан і ремісників, що ви не можете задля мене поступитися такою вишуканою втіхою? О, яка велика жертва! — сказала вона з презирством. — А я через вас сьогодні вранці послала свого чоловіка битися! Ідіть геть, добродію, залиште мене! Я обманулась у вас.
Напівпритомна, вона впала на диван. Люсьєн кинувся До неї, благаючи простити його, проклинаючи власну родину, сестру, Давіда.
— Я так вірила у вас, — сказала вона. — Була ж мати і в пана де Кант-Круа, яку він палко любив, а проте, жадаючи, щоб я написала йому: «Я задоволена з вас», — він загинув у полум’ї битви. А ви заради поїздки зі мною не можете відмовитись від весільного обіду.
Люсьєн ладен був убити себе, його розпач був такий щирий, такий глибокий, аж Луїза, зрештою, простила його, але дала відчути, що він мусить спокутувати свою провину.
— Ідіть же, — сказала вона наприкінці, — та будьте обачні і взавтра опівночі чекайте на мене кроків за сто по той бік Манля.
Повертаючись до Давіда, Люсьєн не чув землі під ногами, і надії переслідували його, як фурії Ореста[54], бо він передбачав тисячу труднощів, що вміщалися в одне страшне слово: гроші. Він так боявся Давідової проникливості, що замкнувся в своєму затишному кабінеті, аби оговтатися від приголомшення, до якого призвело його нове становище. Отже, доведеться покинути це помешкання, опорядження якого обійшлося так дорого, і тим самим визнати, що всі жертви пішли намарне. Люсьєнові спало на думку, що тут могла б оселитися мати. Тоді б Давід заощадив кошти, потрібні для надбудови в дворі. Виходить, його від’їзд піде навіть на користь родині; він знайшов тисячу причин, які виправдували його втечу, — немає більшого єзуїта, ніж наші бажання. Люсьєн тут же подався в Умо, щоб розповісти сестрі про крутий поворот у своїй долі та порадитись із нею. Проходячи повз Постелеву аптеку, він подумав, що в разі крайньої потреби, не знайшовши іншої ради, він зможе позичити в батькового наступника суму, необхідну йому, щоб прожити в Парижі рік.
54