— Він має рацію, — мовила Єва. — Чи не ви самі казали, що йому слід їхати до Парижа?
Давід узяв Єву за руку, повів її у тісну комірчину, яка правила їй за спальню впродовж семи років, і стиха промовив:
— Ти, любове моя, казала, що йому потрібні дві тисячі франків? А Постель погодився дати лише тисячу.
Єва печально глянула на жениха, висловивши тим поглядом усю свою муку.
— Слухай, моя кохана Єво, на початку спільного життя нам буде сутужно. Авжеж. Мої витрати поглинули все, що я мав. У мене зосталося всього дві тисячі франків; одна тисяча потрібна для того, щоб працювала друкарня. Віддати решту твоєму братові — означає віддати останній шматок хліба й не мати спокою. Якби я був сам, я знав би, що робити, але нас двоє. Вирішуй!
Єва, розчулена, кинулася в обійми своєму любому, ніжно поцілувала його і, гірко плачучи, шепнула йому на вухо:
— Роби так, начеб ти був сам, а я працюватиму, щоб покрити цю суму.
Незважаючи на те, що заручені поцілувались, як ніколи, палко, Давід, вийшовши до Люсьєна, залишив Єву в пригніченому стані.
— Не журися! — сказав він. — Ти матимеш потрібні тобі дві тисячі.
— Йдіть обидва до Постеля, — сказала пані Шардон. — Підписати вексель треба вам обом.
Коли друзі вернулися від аптекаря, Єва з матір’ю стояли навколішки й молилися; хоч вони й розуміли, які надії могли справдитися в майбутньому після Люсьєнового повернення, проте відчували, що занадто багато втрачають із цією розлукою; вони вважали, що купують майбутнє щастя дорогою ціною, бо розлука розіб’є їхнє життя і прирече їх на вічну тривогу за Люсьєна.
— Якщо ти коли-небудь забудеш ці хвилини, — сказав Давід на вухо Люсьєнові, — ти будеш останньою людиною.
Друкар вважав за необхідне сказати Люсьєнові ці суворі слова — він боявся впливу пані де Баржетон не менше, ніж фатальної непостійності Люсьєнової вдачі, яка могла штовхнути поета як на добру, так і на лиху дорогу. Єва швидко зібрала Люсьєнові речі. Цей Фернандо Кортес[55] од літератури їхав із малим багажем. Свій найкращий сюртук, найкращий жилет та одну із двох тонких сорочок він одягнув. Уся його білизна, прекрасний фрак, решта пожитків і рукописи склалися в такий скромний пакунок, що Давід, аби сховати його від очей пані де Баржетон, запропонував переслати оту мізерію диліжансом до свого посередника, торговця папером, із проханням передати пакунок Люсьєнові.
Незважаючи на застережні заходи, про які подбала пані де Баржетон, щоб приховати свій від’їзд, Шатле вивідав про нього й захотів дізнатися, сама вона поїде чи з Люсьєном; отож барон послав камердинера в Рюффек, наказавши пильно оглянути всі карети, що мінятимуть там коней.
«Якщо вона візьме отого перодряпа з собою, — подумав він, — вона в моїх руках».
Люсьєн поїхав на другий день вдосвіта в супроводі Давіда, який дістав кабріолета й коня, об’явивши, що їде в справах до батька; ця невинна брехня за тодішніх обставин здавалася цілком правдоподібною. Друзі подались у Марсак і провели частину дня в старого Ведмедя. Увечері вони виїхали до Манля і, проминувши місто, стали чекати на пані де Баржетон. Вона приїхала над ранок. Побачивши здаля стару коляску — їй було вже років шістдесят, — яку стільки разів бачив у каретній повітці Баржетонів, Люсьєн розхвилювався, як ніколи за все своє життя; він кинувся обіймати Давіда, і той сказав йому:
— Дай боже, щоб це пішло тобі на добро.
Друкар сів у свій нужденний кабріолетик і поїхав додому з печаллю на серці, бо в нього були найгірші передчуття щодо Люсьєнової долі в Парижі.
Частина друга
ПРОВІНЦІЙНА ЗНАМЕНИТІСТЬ У ПАРИЖІ
Ні Люсьєн, ні пані де Баржетон, ні Жантіль, ані покоївка Альбертіна ніколи не розповідали про свої дорожні пригоди; проте слід гадати, що для поета, який сподівався стількох радощів од викрадення коханої, ця подорож була затьмарена постійною присутністю слуг. Уперше їдучи в поштовій кареті, Люсьєн був просто приголомшений, коли з’ясувалося, що по дорозі від Ангулема до Парижа він витратив трохи не всі гроші, призначені на цілий рік життя. Як і всі люди, котрі поєднують у собі дитинну чарівливість із силою таланту, він чинив нерозважливо, відверто виявляючи простодушне здивування перед новим для нього світом. Чоловік повинен добре вивчити жінку, перш ніж показувати перед нею свої почуття й думки, не прикрашаючи їх. Коли жінка ніжна й великодушна, вона лише всміхнеться на дитячі витівки коханого й усе зрозуміє; але пихата ніколи не простить йому наївності, легковажності або дріб’язковості. Багато жінок так перебільшують власні почуття, що в своєму ідолі хочуть бачити бога; тоді як інші, котрі покохали чоловіка більше ради нього, ніж ради себе самої, люблять однаково і його вади, і його чесноти. Люсьєн досі не розгадав, що Луїзина любов зросла на гордині. На своє лихо, він не зрозумів деяких її посмішок під час подорожі і, замість того щоб не давати до них приводу, він і далі пустував, як те мишеня, що вибігло з нори.
55