Пані де Баржетон не перебивала дю Шатле; вона була вражена слушністю його доводів. Ангулемська королева й справді розраховувала на інкогніто.
— Ваша правда, дорогий друже, — озвалася вона. — Але що ж мені робити?
— Дозвольте підшукати для вас пристойне помешкання з повною обставою; квартира обійдеться дешевше, ніж готель, і ви житимете у себе вдома; якщо ви згодні, то вже сьогодні заночуєте там.
— А як ви взнали мою адресу? — запитала вона.
— Вашу карету впізнати не важко, до того ж я їхав слідом за вами. Вашу адресу повідомив моєму візникові поштар у Севрі. То ви дозволите мені бути вашим квартирмейстером? Як тільки все влаштую, я надішлю записку.
— Гаразд, — сказала вона.
Це слово начебто не означало нічого, але воно означало все.
Барон дю Шатле розмовляв світською мовою з дамою, що належала до вищого світу. Він постав перед нею в усьому блиску паризької моди. На вулиці на нього чекав вишуканий кабріолет. Пані де Баржетон, замислившись про своє становище, мимохіть підійшла до вікна; вона бачила, як від’їжджав старий денді. За хвилину Люсьєн, хутко схопившись із ліжка і хутко одягнувшись, з’явився перед її зором у торішніх нанкових панталонах та в зношеному сюртучку. Він був вродливий, але смішний. Вирядіть Аполлона Бельведерського або Антіноя[56] водоносом — і чи взнаєте ви тоді божественний витвір грецького чи римського різця? Очі порівнюють швидше, ніж серце встигне виправити блискавичний, необміркований вирок. Контраст між Люсьєном та Шатле був надто разючий, щоб не впасти Луїзі в око.
Обідати закінчили близько шостої, і пані де Баржетон подала знак Люсьєнові сісти поруч неї на благенький диван, оббитий червоним перкалем із жовтими квіточками.
— Люсьєне, — почала вона, — ми вчинили безглуздя, згубне для нас обох. Чи не погодишся ти, що слід виправити нашу помилку? В Парижі, любий хлопчику, ми не повинні ні жити разом, ні навіть допустити підозри, що приїхали сюди в одній кареті. Твоє майбутнє великою мірою залежить од мого становища в світі, і я не хочу тобі чим-небудь зашкодити. Сьогодні ж увечері я переселюся в інше помешкання за кілька кроків звідси. Ти зостанешся в цьому готелі, і ми зможемо бачитися щодня, не даючи нікому приводу для пліток.
Луїза пояснювала Люсьєнові закони світського товариства, а він дивився на неї широко розкритими очима. Він іще не збагнув, що жінка, зрікаючись власних помилок, зрікається й свого кохання, проте зрозумів: він для неї уже не той Люсьєн, яким був в Ангулемі. Вона говорила тільки про себе, про власні інтереси, про власну репутацію, про вищий світ і, щоб виправдати свій егоїзм, намагалася запевнити Люсьєна, ніби вона піклується лише про нього. Він не мав аніякісіньких прав на Луїзу, що так зненацька обернулася на пані де Баржетон; ба навіть гірше! — він нічогісінько не міг змінити. І Люсьєн не втримався від рясних сліз, що покотилися з його очей.
— Якщо я ваша слава, то ви для мене щось більше — ви моя єдина надія і моє майбутнє. Я гадав, що, готуючись розділити зі мною славу, ви могли б ділити й мої знегоди. А ми уже й розлучаємось.