— А я, пане, до вас; господиня послала вам записку, — сказав Жантіль, який, тримаючись провінційної простоти, не встиг засвоїти манер паризької поштивості.
Лакей прийняв поета за слугу. Люсьєн розпечатав конверта й дізнався, що пані де Баржетон проведе весь день у маркізи д’Еспар, а ввечері поїде з нею в Оперу. Але вона просила Люсьєна бути в театрі: кузина запрошує молодого поета в свою ложу; маркіза рада зробити йому приємність.
«Вона мене таки любить! Мої побоювання безглузді, — подумав Люсьєн. — Сьогодні ж увечері вона відрекомендує мене своїй кузині».
Поет підстрибнув од радощів і вирішив весело згаяти час, що залишався йому до щасливого вечора. Він подався в Тюїльрі, мріючи погуляти там, а тоді пообідати у Вері. І ось Люсьєн, від щастя не чуючи під собою ніг, вибігає на терасу Фельянів і походжає там, задивляючись на гарненьких жінок та їхніх супутників, на чепурунів, які прогулювалися, узявшись об руку, і на ходу усмішками вітали знайомих. Яка різниця між цією терасою та Больє! Птахи з цього пишного сідала вражають красою й нітрохи не схожі на ангулемських. Тут була пишнота всіх барв, якими ряхтять орнітологічні родини Індії чи Америки, і ніде не сіріло пір’ячко європейських горобців. Люсьєн пробув у Тюїльрі дві нестерпні години: він прискіпливо оглянув себе і виніс собі суворий вирок. На жодному з франтів він не бачив фрака. Той старосвітський одяг можна було побачити хіба що на якомусь старому, байдужому до моди, рантьє з кварталу Маре або на вбогому писарчукові. Збагнувши тепер, що є костюми ранкові й костюми вечірні, поет, наділений буйною уявою та проникливим розумом, зрозумів, яким нужденним видається його вбрання. Вади покрою ще виразніше підкреслювали кумедність його фрака; синій колір був безглуздо яскравий, комір стримів незграбно, фалди від довгого носіння горбились, гудзики заіржавіли, складки позначилися фатальними білими смугами. Жилет був надміру куций і пошитий на химерний провінційний смак; Люсьєн похапцем застебнув фрак, щоб його сховати. Нарешті, він помітив, що нанкових панталонів, крім простолюду, ніхто не носить. Люди пристойні були в панталонах із чудової тканини, смугастих або бездоганно білих, до того ж у всіх вони були зі штрипками, а в нього панталони брижились, їхні кінці закочувалися, ніяк не бажаючи прилягати до чобіт. На ньому була біла краватка з гаптованими кінчиками, — Єва побачила якось таку краватку в пана дю Отуа і в пана де Шандура та й поспішила вишити точнісінько таку і своєму братові. Мало того, що ніхто, крім вельми статечних людей — кількох старих фінансистів, кількох суворих урядовців, — не носив уранці білої краватки, та ще, як на лихо, бідолашний Люсьєн побачив, що за гратчастою загорожею вулиці Ріволі пройшов рознощик із бакалійної крамниці з кошелем на голові, і на ньому сердешний ангулемець помітив кінці краватки, що їх, певно, вишила рука якоїсь закоханої гризетки. Це видовище було для Люсьєна ударом просто в груди, в той мало вивчений орган, де криється наша чутливість і до якого, відколи існують почуття, люди притуляють руку і в радощах, і в горі. Не звинувачуйте цю розповідь у несерйозності! Звичайно, багачам, що ніколи не спізнали подібних переживань, вони здадуться чимось нікчемним і перебільшеним; але прикрощі знедолених заслуговують на увагу не менше, ніж ті катастрофи, які перевертають усе життя можновладців, пестунів долі. Хіба не однаково уражають нещастя і тих, і тих? Страждання усе підносить. Врешті змініть слово: замість «убрання», ошатне там чи не ошатне, скажіть «орденська стрічка», «відзнака», «титул». Чи не вносять ці начебто дрібнички хвилювань і тривог у життя найблискучіше? Ну а одяг, — це питання надзвичайно важливе для людини, котра пнеться похизуватися тим, чого їй бракує: часто це найліпший засіб коли-небудь заволодіти всім. Люсьєна холодний піт пройняв на саму лише думку, що він у цьому рам’ї має з’явитися сьогодні ввечері перед маркізою д’Еспар, родичкою першого камергера двору, перед жінкою, в якої бувають знаменитості найвищого гатунку.