«В мене вигляд аптекарського синка, звичайного собі крамарчука!» — гнівно подумав він, дивлячись на перехожих — зграбних, манірних молодих чепурунів із вельможних родин Сен-Жерменського передмістя; всі вони були створені наче в одній манері — схожі тонкістю ліній, шляхетністю постави, виразом облич і водночас несхожі, бо кожен обирав собі оправу на власний смак, прагнучи виставити себе якнайкраще. Кожен підкреслював свої переваги в якийсь, сказати б, театральний спосіб, у чому паризькі франти не поступаються й жінкам. Люсьєн успадкував од матері неоціненні фізичні дари, і вони впадали в око, та це золото яскріло посеред руди, а не в ювелірній оправі. Волосся його було незугарно підстрижене, він почував себе мов похованим у поганенькому комірці сорочки, а була б у нього краватка на підбивці еластичного китового вуса, він міг би тримати голову високо; його ж краватка зовсім не підпирала шиї, і зажурена Люсьєнова голова хилилась навсібіч, не зустрічаючи перепон. Яка жінка здатна замилуватися красою його ніг у незграбних чоботях, привезених із Ангулема? Який молодик міг позаздрити на його стрункий стан, захований під сипім лантухом, що його він і досі називав фраком? Він бачив чудові запонки на сорочках, що сяяли білістю, а його сорочка геть поруділа. Всі оті дженджики були в прегарних рукавичках, а в нього рукавички скидалися на жандармські. Цей помахував ціпком коштовної оздоби, той хизувався в сорочці, виставляючи напоказ манжети із золотими запонками. Інший, розмовляючи з жінкою, гнув у руках на диво гарного хлиста, і по його вільних зі складками панталонах, трохи забризканих брудом, по брязкучих острогах, по короткому облеглому сюртуку легко було здогадатися, що він ось-ось збирається сісти на одного з двох осідланих коней, яких тримав під вуздечки маленький, як грибок, грум. А ще один дістав із жилетної кишеньки годинника, плескатого, як п’ятифранкова монета, і занепокоєно поглянув на нього з виглядом людини, що спізнилася або прийшла занадто рано. Люсьєн, дивлячись на ті гарні дрібнички, про існування яких він ніколи й не підозрював, уявив собі цілий світ необхідних надмірностей і здригнувся на думку, які треба мати кошти, щоб жити, як то годиться молодому красеню. Що довше дивився він на вишукані манери, на щасливий вигляд отих чепурунів, то більше пригнічувала його власна дивакувата подоба, подоба людини, котра не відає, якою вулицею вона йде, не знає навіть, де Пале-Рояль, хоч уже дійшла до нього, і запитує в прохожого: «Де Лувр?» — а той відповідає: «Та ви ж перед ним». Люсьєн відчув, що від цього світу його відокремлює безодня, і запитував сам себе, як її перейти, бо йому хотілося стати таким, як і ця струнка випещена паризька молодь. Усі ці патриції вітали недбалими поклонами божественно зодягнених, божественно прекрасних жінок; за один поцілунок такої жінки Люсьєн, як той паж графині Кенігсмарк, дав би себе четвертувати. Образ Луїзи потьмарився в його очах; проти цих царівен вона здалась йому старою бабою. Він зустрів жінок, які ввійдуть в історію дев’ятнадцятого століття; своєю вродою, розумом, пристрастями вони прославляться не менше, ніж королеви давноминулих часів. Біля нього пройшла велична красуня, мадмуазель де Туш, видатна письменниця, відома під ім’ям Каміля Мопена, яка однаково славилась і ясною вродою, і великим талантом; її ім’я пошепки передавалося з уст в уста.
«Ось вона, поезія!» — подумав Люсьєн.
Як би виглядала пані де Баржетон біля цього ангела з ніжною усмішкою, з чорними очима, бездонними, як небо, і палкими, як сонце, очима ангела, що сяє молодістю, надією, майбутнім? Вона всміхалась, розмовляючи з панею Фірміані, однією з найчарівніших парижанок. Якийсь голос нашіптував йому: «Розум — це підойма, якою можна зрушити світ». Але другий голос казав, що за точку опори для розуму правлять гроші. Йому не хотілося залишатися тут, на місці краху своїх сподівань, на полі власної поразки, і він рушив до Пале-Рояля, спитавши перед тим дорогу, бо ще не ознайомився як слід із цим кварталом. Він зайшов до Вері і, бажаючи втішити себе в розпуці, вирішив поласувати паризькими розкошами, замовив обід: пляшку бордо, остендські устриці, рибу, куріпку, макарони, фрукти — тобто nec plus ultra[59] своїх прагнень. Він тішився цим скромним бенкетом, думаючи про те, як увечері блиснути розумом перед маркізою д’Еспар і, розгорнувши перед нею свої духовні скарби, тим самим надолужити убогість блазенського вбрання. Його мрії урвала сума рахунку, яка сягала п’ятдесяти франків, а він же розраховував, що цих грошей вистачить йому надовго. На п’ятдесят франків, які він витратив на один обід, в Ангулемі можна прожити місяць. Тому він шанобливо причинив за собою двері цього палацу, пообіцявши собі, що й нога його сюди більше не ступить.