— Важко припустити, щоб до нього не дійшло ім’я людини, якою ми пишаємося, — втрутилась пані де Баржетон, — його сестра недавно слухала, як пан де Рюбампре читав нам свої прекрасні вірші.
Фелікс де Ванденес і де Марсе попрощалися з маркізою і пішли в ложу пані де Лістомер, Феліксової сестри. Почалася друга дія, і маркіза д’Еспар, її кузина та Люсьєн зосталися самі. Одні чоловіки пішли пояснити зацікавленим жінкам, хто така пані де Баржетон, інші — розповісти про приїжджого поета й посміятися з його вбрання. Каналіс вернувся в ложу герцогині де Шольє і вже не з’являвся. Люсьєн був щасливий, що вистава відвернула від нього увагу. Побоювання пані де Баржетон щодо Люсьєна зросли, адже прийом, який кузина виявила баронові дю Шатле, мав зовсім інший характер, аніж її поблажлива гречність із Люсьєном. Упродовж другої дії в ложі маркізи де Лістомер залишалося повно людей, і, звичайно, там точилася жвава розмова про пані де Баржетон та Люсьєна. Молодий Растіньяк, мабуть, веселив усіх у тій ложі; він дав вихід паризькій насмішкуватості, яка щодня накидається на нову поживу, квапиться вичерпати нову тему, зразу ж обертаючи її на щось старе й заяложене. Маркіза д’Еспар занепокоїлась. Вона добре знала, що злослів’я дуже швидко дійде й до жертви, яку воно поранить, і чекала кіпця акту. Коли ми починаємо аналізувати власні почуття, як це сталося з Люсьєном та Луїзою, за короткий час відбуваються дивні речі; моральні перевороти здійснюються за неухильними законами швидкої дії; коли вони верталися з Водевіля, в Луїзиній пам’яті постали мудрі й лукаві слова дю Шатле про Люсьєна. Кожна його фраза була пророцтвом. Прощаючись зі своїми ілюзіями про пані де Баржетон, — як і пані де Баржетон прощалася з ілюзіями про нього, — бідолашний юнак, чия доля трохи нагадувала долю Жан-Жака Руссо, пішов за його прикладом і піддався чарам маркізи д’Еспар: він одразу ж закохався. Молодики й літні чоловіки, які пам’ятають про свої юнацькі захоплення, зрозуміють, що така пристрасть цілком можлива й природна. Ця тендітна жінка з вишуканими манерами, з люб’язною мовою, зі співучим голосом, така знатна, високопоставлена, жінка, яка збуджувала заздрощі, ця королева зачарувала поета, як колись в Ангулемі його зачарувала пані де Баржетон. Його несталий характер потребував високого заступництва; найпевніший до того шлях — заволодіти цією жінкою, — це означало б заволодіти всім. Мав же він успіх у Ангулемі, чому б не домогтися успіху і в Парижі? Незважаючи на чари опери, цілком нові для нього, Люсьєн, зачарований цією прекрасною Селіменою[61], мимохіть раз по раз обертався до неї, і що більше він дивився, то дужче йому хотілось бачити її. Пані де Баржетон перехопила один із його палких поглядів; вона почала стежити за Люсьєном і побачила, що ного більше цікавить маркіза, аніж спектакль. Вона охоче примирилася б із долею покинутої задля п’ятдесяти Данаєвих дочок, та коли один із тих поглядів, особливо честолюбний, особливо жагучий і виразний, дав їй збагнути, що діється в Люсьєновім серці, вона спалахнула ревністю не так до майбутнього, як до минулого. «Він ніколи так не дивився на мене, — подумала вона. — Боже мій, Шатле казав правду!» Тоді вона визнала, що любов її була помилкою. А коли жінка починає каятись у власній слабості, вона ніби губкою проводить по своєму житті, щоб усе зітерти. Луїза трималася спокійно, хоча кожен Люсьєнів погляд будив у ній лють. В антракті знову зайшов де Марсе і привів із собою пана де Лістомера. Статечний чоловік і молодий фат не забарилися шепнути гордій маркізі, що напомаджений весільний дружко, якого вона необачно впустила до себе в ложу, має не більше права називатися паном де Рюбампре, як іудей називатися християнином. Люсьєн — син аптекаря Шардона. Ежен де Растіньяк, добре обізнаний із ангулемськими справами, уже в двох ложах насмішив людей дотепами про мумію, яку маркіза називає кузиною і яка завбачливо завела собі аптекаря для того, звичайно, щоб він своїми пілюлями штучно підтримував її життя. Коротше кажучи, Марсе повторив маркізі кілька з тисячі дотепних жартів, що їх парижани швидко вигадують, щоб іще швидше забути; за ними стояв дю Шатле — справжній винуватець цього карфагенського віроломства.
— Моя люба, — озвалася маркіза д’Еспар, затуляючись віялом, — скажіть, будь ласка, чи вашого улюбленця справді звуть де Рюбампре?
— Він узяв собі материне прізвище, — відповіла, зніяковівши, пані де Баржетон.
— А як звали його батька?
— Шардон.
— Хто він був?