«Бога знаходять у зібранні Багатьох,., а не в Одному».
— Елоїм, — раптом мовив Ленґдон і від несподіваної здогадки різко прокинувся й розплющив очі.
— Що ти сказав? — Кетрін і досі не зводила з нього очей.
— Елоїм, — повторив він. — Івритом — Бог зі Старого Заповіту! Мене це завжди цікавило.
Кетрін розуміюче посміхнулася.
— Так. Це слово в множині.
«Та ото ж!» Ленґдон ніколи не розумів, чому в перших абзацах Біблії йшлося про Бога як множинну істоту. Елоїм. Всемогутній Господь описувався у Книзі Буття не як Один, а як Численний.
— Бог — множинний, — прошепотіла Кетрін, — бо множинними є людські уми.
Думки Ленґдона враз закрутилися вихором... мрії, спогади, надії, страхи, відкриття — все завирувало над ним під куполом ротонди. А коли його очі знову заплющувалися, він спіймав себе на тому, що невідривно дивиться на три латинських слова, вписаних в «Апофеоз».
Е pluribus unum.
«З численних — єдиний», — подумав він, поринаючи в сон.
ЕПІЛОГ
Роберт Ленґдон поволі прокинувся.
На нього звідусіль дивилися обличчя. «Де я?»
За мить він згадав де: під фрескою «Апофеоз». Він повільно сів. Від лежання на твердому місточку в нього затерпла спина.
«Де ж Кетрін?»
Ленґдон поглянув на свій годинник з Мікі-Маусом. «Майже час іти». Він зіп'явся на ноги і обережно зиркнув через поруччя вниз, у зяючу порожнечу.
— Кетрін? — гукнув професор.
Але слово повернулося до нього луною з пустки безлюдної ротонди.
Піднявши з підлоги куртку, він витрусив її і вдягнув. Потім понишпорив у кишенях. Ключ, який дав йому Беламі, зник. Пробираючись назад балкончиком, Ленґдон рушив до отвору, який показав їм Архітектор, — то були круті металеві сходи, що вели до вузького темного проходу. Він пішов угору. Вище і вище. Сходи поволі вужчали і крутішали. Однак Ленґдон вперто йшов угору.
«Іще трошки».
Сходинки стали крутими, як на драбині, а прохід — лячно вузьким. Нарешті сходи скінчилися, і Ленґдон вийшов на маленький майданчик. Перед ним виринули важкі металеві двері. Залізний ключ стримів у замку, а двері були трохи прочиненими. Він штовхнув їх — і вони зі скрипом розчинилися. Війнуло холодом. Переступивши через поріг у густу темряву, він здогадався, що опинився надворі.
— А я саме хотіла піти погукати тебе, — сказала Кетрін і посміхнулася. — Майже час іти.
Коли Леґдон збагнув, де він, у нього аж дух перехопило. Він стояв на маленькому консольному місточку, що оточував вершечок купола Капітолію. Просто під ним бронзова статуя Свободи вдивлялася у занурену в сон столицю. Її погляд був обернений на схід, чітко паралельно парку Нешнл Молл. Удалині у передранковій імлі виднівся силует монумента Вашинґтона. З цієї точки височенний обеліск вражав ще більше, аніж раніше.
— Коли його збудували, — прошепотіла Кетрін, — це була найвища споруда на всій планеті.
Ленґдон пригадав старі коричнюваті фото каменярів на риштуванні, на висоті понад п'ятсот футів над землею. Кожен камінь, один за одним, вони клали вручну.
«Ми — будівельники, — подумав він. — Ми — творці».
З незапам'ятних часів людина відчувала, що в ній є дещо особливе, дещо більше. Вона прагнула сили, якої не мала. Мріяла про польоти, про зцілення, про перетворення світу всілякими способами, які тільки поставали в її уяві.
І вона цього досягла.
Нині храми людських досягнень прикрашають Національну алею. Смітсонівський музей повниться зразками на підтвердження наших відкриттів, нашого мистецтва, нашої науки та великих ідей наших мислителів. Вони розповідають історію людини як творця — від кам'яних інструментів у Національному музеї американських індіанців до реактивних літаків і ракет в Національному музеї авіації та космонавтики.
«Якби наші предки побачили нас сьогодні, то, напевне, подумали б, що ми — боги».
Ленґдон вдивлявся в передранкову імлу, униз, у широченні обриси музеїв та монументів, і його погляд поволі повернувся до монумента Вашинґтона. Він уявив собі поховану в наріжному камені Біблію і подумав про те, що насправді слово Бога було словом Людини.
Він згадав про великий циркумпункт, умонтований у круглий майданчик біля підніжжя монумента, який височить на перехресті Америки. Раптом Ленґдон подумав про маленьку кам'яну скриньку, яку ввірив йому Пітер. Він пригадав, як цей кубик розкрився і утворив ту саму чітку геометричну фігуру — хрест із циркумпунктом усередині. «Навіть маленька скринька — і та натякала на це перехрестя».
— Дивись, Роберте! — вигукнула Кетрін, показавши на вершечок монумента.
Ленґдон підняв погляд, але не побачив нічого.
Але потім, придивившись, умить узрів.
Потойбіч парку на вершині гігантського обеліска блищала маленька цятка золотистого сонячного сяйва. Сяйна плямочка швидко яскравішала і більшала, виблискуючи на алюмінієвому кінчику горішнього каменя. Ленґдон зачудовано спостерігав, як цятка перетворилася на маяк, що завис над імлистим містом. Професор уявив собі напис на східній грані алюмінієвого вершечка і, на свій подив, збагнув, що кожного дня перші сонячні промені над столицею освітлювали одні й ті самі слова: Laus Deo.
— Роберте, — прошепотіла Кетрін. — Ніхто й ніколи не приходить сюди на сході сонця. Пітер хотів, щоб саме цей момент ми й побачили.
Леґдон відчув, як його пульс то пришвидшується, що яскравішим стає сяйво на монументі.
— Він сказав, що, на його думку, батьки-засновники недарма збудували такий високий монумент. Не знаю, чи це правда, але я знаю ось що: є закон, який забороняє будувати в нашій столиці щось вище. Назавжди.
Сонце виповзало з-за обрію позаду них, і сяйво поволі опускалося вниз по монументу. Ленґдон зачудовано спостерігав, майже фізично відчуваючи, як довкола нього небесні світила торують свій вічний шлях орбітами космічного безмежжя. Він подумав про Великого Архітектора Всесвіту і про те, як Пітер конкретно зазначив, що той скарб, який він хоче йому показати, може відкрити лише Архітектор. Ленґдон спочатку подумав про Ворена Беламі. Але помилився. Пітер мав на увазі іншого Архітектора.
Промені сонця видовжилися, і золотисте сяйво поглинуло увесь горішній камінь вагою тридцять три сотні фунтів. «Це — як людський розум, що набуває просвітлення». Потім світло почало спуск по монументу, який воно здійснювало кожного ранку. «Небеса рухаються до землі. Бог сполучається з людиною». Ленґдон подумав, що, коли настане вечір, відбудеться зворотний процес. Сонце пірне на захід, і світло знову підніматиметься з землі до небес, готуючись до нового дня.
Кетрін стояла поруч. Здригнувшись від холоду, вона пригорнулася до Ленґдона, і той обійняв її за плечі. Вони мовчки стояли пліч-о-пліч, і професор думав про все те, що він сьогодні дізнався. Він думав про обіцянку Кетрін, що невдовзі все має змінитися. Він думав про віру Пітера в те, що доба просвіти неминуче настане. А ще він думав про слова великого пророка, який колись сміливо заявив: «Ніщо не сховане так, що не стане відомим; немає такої таємниці, яка б не вийшла назовні».
Коли над Вашинґтоном зійшло сонце, Ленґдон поглянув у небеса, де блякли останні нічні зорі. Він подумав про науку, про віру та про людину. Подумав про те, що кожна культура, у кожній країні й у всі часи мала одну спільну рису. У всіх нас був Творець. Ми давали йому різні імена, вигадували різні образи, різні молитви, але Бог був для людини універсальною константою. Бог був спільним для всіх нас символом. Символом всіх таємниць життя, які ми не могли осягнути. Древні хвалили Бога як символ нашого безмежного людського потенціалу, але з часом цей древній символ було втрачено. Аж до цього моменту.
І в цей момент, стоячи на вершині Капітолію в теплих променях сонця, що струменіли довкола, Роберт Ленґдон відчув, як в глибині його душі наростає потужний підйом. Жодного разу за все своє життя не відчував він такого глибокого почуття.
То була надія.