Андерсон лише одного разу зустрічався із Сато тет-а-тет. І спогаду про оті холодні чорні очі було достатньо, щоб зараз дякувати Богу за те, що йому доведеться розмовляти із всемогутнім директором по телефону, а не особисто.
Андерсон взяв телефон.
— Директоре Сато, — мовив він так приязно, як тільки міг. — Це шеф безпеки Андерсон. Чим можу...
— У вашій будівлі перебуває чоловік, з яким мені хотілося б поговорити негайно. — Голос директора ВБ неможливо було сплутати з будь-яким іншим — схожий на звук, що видає шматок гравію, якщо ним шкрябати по шкільній дошці. Операція з видалення ракової пухлини з горла залишила Сато у спадок інтонацію, що жахала і паралізувала співрозмовника. А на додаток до інтонації залишився ще й відразливий шрам на шиї. — Знайдіть мені цього чоловіка негайно.
«І це все?» — подумав Андерсон, раптом відчувши надію, що цей телефонний дзвінок міг бути звичайною випадковістю.
— А кого вам треба?
— Його звуть Роберт Ленґдон. Наскільки мені відомо, він зараз перебуває у вашій будівлі.
«Ленґдон? — Прізвище здалося Андерсону невиразно знайомим, але він не зміг відразу пригадати, де саме воно йому трапилося. — Цікаво, чи знає Сато про руку», — подумалося йому.
— Наразі я у ротонді, — відповів шеф капітолійської безпеки, — але у нас тут багатенько туристів... зачекайте, зараз дізнаюся. — Він опустив телефон і гукнув до групи відвідувачів. — Люди, серед вас є хто-небудь на ім’я Ленґдон?
Після нетривалої паузи з натовпу почувся низький голос.
— Так. Роберт Ленґдон — це я.
«Сато знає все». — Андерсон став навшпиньки і підвів голову, щоб побачити, хто це озвався.
Від групи відходив той самий чоловік, який раніше намагався з ним поговорити. Він видавався зніченим, приголомшеним і... дещо знайомим.
Андерсон підніс телефон до рота.
— Так, містер Ленґдон тут.
— Дайте йому телефон, — хрипко сказав директор відділу безпеки.
Андерсон з полегшенням зітхнув: «Краще його, аніж мене».
— Зачекайте хвилинку. — І показав рукою Ленґдонові підійти.
Коли той наближався, Андерсон раптом пригадав, чому це прізвище здалося йому знайомим. «Та я ж нещодавно читав статтю про цього чолов’ягу. Що він, в біса, тут робить?»
Попри височенний зріст Ленґдона та атлетичну статуру, Андерсон не побачив у ньому нічого жорсткого та «крутого» — як можна було очікувати від чоловіка, що пережив вибух у Ватикані та погоню в Парижі.
«Невже цей дивак так і тікав від паризької поліції — в оцих мокасинах, схожих на кімнатні капці?»
Андерсону він здався типом, якого скоріше можна зустріти десь у затишному куточку престижного університету з томиком Достоєвського в руках.
— Містере Ленґдон, — звернувся Андерсон, виходячи професорові назустріч. — Я — начальник поліції Андерсон. Відповідаю тут за безпеку. Вам телефонують.
— Мені? — У блакитних очах Ленґдона з’явився розгублений та занепокоєний вираз.
Андерсон подав йому телефон.
— Це з відділу безпеки ЦРУ.
— Ніколи не чув про такий.
— Зате вони про вас чули, — зловісно посміхнувся Андерсон.
Ленґдон підніс телефон до вуха.
— Слухаю.
— Роберт Ленґдон? — голос директора Сато заскрипів у маленькому динаміку так гучно, що його чув і Андерсон.
— Так, це я, — відповів Ленґдон.
Шеф поліції підійшов ближче, щоб краще розчути слова Сато.
— З вами говорить директор відділу безпеки Інуе Сато, містере Ленґдон. Наразі я займаюся виниклою кризою. Наскільки мені відомо, ви маєте інформацію, яка зможе мені допомогти.
На обличчі професора з’явився вираз надії.
— Це ви про Пітера Соломона? А ви не знаєте, де він зараз?
«Пітер Соломон? — отетерів Андерсон. — А це хто такий?»
— Професоре, — почулося в телефоні, — зараз я ставлю запитання.
— Пітер Соломон потрапив у велику біду, — вигукнув Ленґдон. — Якийсь псих щойно...
— Вибачте, — перервав його директор.
Андерсон аж зіщулився від страху. «Хибний крок. Переривати можновладця з ЦРУ, коли той ставить запитання, — таку помилку могла зробити лише цивільна людина. А я гадав, що Ленґдон розумніший».
— Слухайте уважно, — відказав керівник відділу безпеки. — Поки ми розмовляємо, нашій країні загрожує серйозна криза. Мені повідомили, що ви маєте інформацію, як відвернути цю кризу. Тому я знову вас питаю: якою інформацією ви володієте?
Ленґдон розгубився.
— Директоре, я й гадки не маю, про що ви кажете. Все, що мене зараз турбує, — це знайти Пітера і...