— Мені траплялися переконливі свідчення зворотного.
З кожною хвилиною директор Сато подобалася Ленґдону все менше й менше. Він присвятив багато років написанню праць про багату масонську традицію метафоричної іконографії та символів і тому знав, що масони завжди — і незаслужено — були однією з найбільш гнаних та найменш зрозумілих організацій у світі. Їх регулярно звинувачували у всьому — від поклоніння дияволу до змови з метою організації наднаціонального світового Уряду, до того ж масони дотримувалися політики не відповідати своїм критикам, і це робило їх зручною мішенню для нападів.
— Попри все сказане, — в’їдливо зауважила Сато, — ми знову зайшли в глухий кут, містере Ленґдон. — Мені тепер здається, що ви або чогось не знаєте і не розумієте, або... просто не бажаєте мені цього казати. Чоловік, з яким ми маємо справу, сказав, що Пітер Соломон вибрав конкретно вас. — Вона підняла на Ленґдона холодний чіпкий погляд. — Гадаю, настав час продовжити нашу розмову в штаб-квартирі ЦРУ. Можливо, там нам більше пощастить.
Погроза Сато майже ніяк не вплинула на Ленґдона. Бо Сато сказала те, чого він уже давно від неї очікував. «Пітер Соломон вибрав вас». Ця фраза, в поєднанні зі згадкою про масонів, раптом видалася Ленґдонові дуже дивною. Він поглянув на масонський перстень Пітера. Цей перстень був одним з його найцінніших надбань: то була родова реліквія Соломонів, що передавалася у спадок і мала на собі символ — двоголового фенікса — найвище містичне уособлення масонської мудрості. Золотий перстень тьмяно виблискував — і раптом цей блиск освітив темний куток пам’яті професора.
Ленґдон мимоволі аж охнув, пригадавши зловісний шепіт Пітерового поневолювача: «Невже вам і досі не дійшло — чому вибрали саме вас?»
За одну лячну мить думки Ленґдона різко сфокусувалися, все стало ясно — і туман розвіявся.
Він з кристальною чіткістю побачив своє призначення.
А за десять миль від Капітолію Малах їхав на південь мальовничою дорогою Сьютленд-парквей. Раптом він відчув вібрацію на пасажирському сидінні поряд. То був айфон Пітера Соломона. Цей пристрій став йому сьогодні у великій пригоді. На дисплеї разом із номером абонента з’явилося зображення привабливої жінки середнього віку з довгим чорним волоссям.
Вхідний дзвінок — Кетрін Соломон.
Малах посміхнувся і проігнорував виклик. «Сама доля веде мене до неї». Він заманив сьогодні Кетрін Соломон до свого будинку лишень з однією метою: дізнатися, чи має вона інформацію, яка стане йому в пригоді... Скажімо, Якийсь родинний секрет, котрий міг навести його на те, що він шукав. Та виявилося, що брат нічого не розповідав Кетрін про таємницю, яку оберігав багато років.
Але Малах таки дещо дізнався від Кетрін. І ця інформація забезпечила їй кілька додаткових годин життя. Кетрін підтвердила, що результати всіх своїх досліджень вона зберігала в одному місці — у лабораторії.
«Я мушу їх знищити».
Дослідницька робота Кетрін ось-ось мала розкрити двері до нового розуміння, і навіть якщо ці двері розкриються хоча б на щілину, туди неодмінно проникнуть інші. І тоді радикальні та всеосяжні зміни будуть лише питанням часу. «Я не можу допустити, щоб це сталося. Світ має залишитися таким, яким він є... він має і далі дрейфувати у темряві невігластва і незнання».
Смартфон запищав — то Кетрін залишила голосове повідомлення. Малах увімкнув його.
«Пітере? Це знову я. — У голосі Кетрін звучала тривога. — Куди ти зник? У мене й досі не йде з голови розмова з лікарем Абадоном... я хвилююся. З тобою все гаразд? Будь ласка, зателефонуй мені. Я в лабораторії».
Малах посміхнувся. «Їй слід було б не про брата турбуватися, а про себе». Він звернув зі Сьютленд-парквей на Сілвер-Гіллроуд. Проїхавши менше милі, Малах побачив праворуч удалині невиразні обриси Центру технічної підтримки Смітсонівського музею, що гніздився посеред дерев. Увесь комплекс був обнесений високим колючо-ріжучим дротом.
«Захищена будівля? — саркастично посміхнувся Малах сам собі. — Я знаю декого, хто сам мені туди відчинить двері».
РОЗДІЛ 24
Здогадка накотилася на Ленґдона і вдарила, наче морська хвиля.
«Тепер я знаю, чому я тут».
Стоячи в центрі ротонди, Ленґдон відчув нестримне бажання обернутися і тікати світ за очі... від руки Пітера, від блискучого золотого персня та від підозрілих поглядів Сато й Андерсона. Натомість він закляк непорушно на місці, міцно вчепившись пальцями в шкіряну сумку на своєму плечі. «Треба мерщій забиратися звідси».
Він зціпив зуби: в пам’яті прокручувалася сцена з того холодного ранку в Кембриджі, кілька років тому. Була шоста ранку, і Ленґдон увійшов до своєї аудиторії після звичного запливу в гарвардському басейні. Він переступив через поріг — і в ніздрі йому вдарило вологе тепло та знайомий запах крейдяної пилюки. Він ступив кілька кроків до свого стола — і раптом зупинився.