— Та які проблеми! Я передзвоню пізніше.
— Взагалі-то містер Соломон попросив мене ввести вас у курс справи — чому він хотів з вами зв’язатися. Ви не заперечуєте?
— Звісно, що ні.
Асистент шумно втягнув повітря.
— Можливо, вам, професоре, відомо, що кожного року тут, у Вашинґтоні, керівництво Смітсонівського інституту влаштовує приватний святковий вечір, щоб вшанувати наших найщедріших спонсорів та прихильників. Сюди запрошують також чимало представників культурної еліти нашої країни.
Ленґдон знав, що його банківський рахунок мав надто мало нулів, щоби його можна було зарахувати до культурної еліти, але, попри це, раптом Соломон зажадав запросити на свято і його.
— Згідно з традицією, — вів далі асистент, — вечері передуватиме програмна промова. Для виголошення цієї промови нам пощастило орендувати Національний зал статуй.
«Найкраще приміщення в усьому окрузі Колумбія», — відзначив Ленґдон, пригадавши, як колись слухав лекцію у цьому напівкруглому залі. Важко було забути широку бездоганно-правильну підкову з п’яти сотень складаних стільців, оточену тридцятьма вісьмома статуями на повний зріст. Колись ця зала слугувала приміщенням палати представників Сполучених Штатів.
— Проблема полягає ось у чім, — пояснив асистент. — Наша речниця несподівано захворіла і щойно поінформувала нас, що не зможе виголосити промову. — Помічник Соломона ніяково замовк, а потім продовжив: — Це означає, що нам украй потрібен речник, який зміг би її замінити. І містер Соломон сподівається, що ви зголоситеся це зробити.
Ленґдон швидко оцінив свої можливості.
— Я? — Цього він аж ніяк не очікував. — Не сумніваюся, що Пітер зможе знайти набагато кращу заміну.
— Ви — найперша кандидатура для містера Соломона, професоре, до того ж ви занадто скромно себе оцінюєте. Гості інституту із захопленням вислухають вас, і містер Соломон вважає, що ви могли б, скажімо, прочитати ту саму лекцію, що і на каналі «Букспен-Тіві» кілька років тому. У такому разі вам не довелося б нічого заздалегідь готувати. Він сказав, що та ваша лекція стосувалася символізму в архітектурі столиці нашої країни і для очікуваної аудиторії кращої теми годі й шукати.
Та Ленґдон не розділяв упевненості асистента.
— Наскільки я пам’ятаю, в цій лекції більше йшлося про історію масонських споруд, а не про...
— Так! Саме так! Наскільки вам відомо, містер Соломон є масоном, як і багато хто з його друзів-фахівців, які будуть гостями на цьому прийомі. Певен, що вони залюбки послухають вашу розповідь на цю тему.
«Мушу визнати, що це й справді буде легко», — подумав Ленґдон, бо він зберігав конспекти геть усіх лекцій, які коли-небудь читав.
— Що ж, я подумаю. А на яку дату призначено цю подію?
Асистент прокашлявся і ніяково промовив:
— Взагалі-то, пане професор, на сьогоднішній вечір.
Ленґдон не втримався і розсміявся.
— Сьогодні увечері?
— Саме тому в нас і зчинився вранці невеличкий хаос. Наш інститут потрапив у досить незручне становище... — Асистент помовчав, а потім заторохтів: — Містер Соломон готовий послати за вами до Бостона приватний літак. Політ триватиме всього-на-всього годину, а до дванадцятої ночі ви вже повернетеся додому. Вам доводилося бувати на приватному авіатерміналі в Бостонському аеропорту імені Лоґана?
— Так, — неохоче підтвердив Ленґдон. «Недивно, що Пітер завжди домагається свого».
— От і прекрасно! Чи зможете ви зустріти літак на тому терміналі, скажімо... о п’ятій годині?
— Та ви ж мені й вибору не залишили! — з посмішкою відказав професор.
— Мені просто хочеться обрадувати містера Соломона, пане професор.
«Так, Пітер справляє на людей саме такий ефект». Ленґдон замислився, але зрозумів, що іншого варіанта немає.
— Гаразд. Передайте йому, що я зможу прилетіти.
— Неймовірно! — з явним полегшенням вигукнув асистент і повідомив Ленґдонові номер літака та деяку іншу інформацію.
Коли професор нарешті поклав слухавку, то подумав — а чи вдавалося кому-небудь відмовити Пітерові Соломону?
Повернувшись до приготування кави, Ленґдон кинув у кавовий млинок трохи більше бобів. «Додаткова доза кофеїну сьогодні не завадить, — подумав він. — На мене чекає довгий день».
РОЗДІЛ 4
Будівля столичного Капітолію велично бовваніє у кінці Нешнл Молл — Національної алеї, якщо дивитися на схід, на узвишші, яке міський архітектор П’єр Лянфан схарактеризував, як «п’єдестал, що чекає на свій монумент». Капітолій, що зводився на чималенькій площі сімсот п’ятдесят футів завдовжки та триста п’ятдесят футів завширшки[5], має вражаючу кількість кімнат — аж п’ятсот сорок одну, а це понад шістнадцять акрів підлоги[6]! Цю неокласичну споруду ретельно сплановано так, щоб нагадувати про велич Давнього Риму, чиї ідеали надихали батьків-засновників Америки під час ухвалення законів та політичної культури нової республіки.