Лінвуд Барклей
Втрата
Америка в телескопі
Маленька дівчинка вечорами дивиться в телескоп, щоб завчасно попередити, якщо котрийсь з астероїдів падатиме на Землю. Якось її батько, зазирнувши і собі, бачить там чужого, що спостерігає за їхнім будинком. Після 11 вересня Америка не може вдавати, ніби нічого лихого не трапиться. І завжди на безпечного скептика знайдеться своя Касандра, і Троя буде зруйнована. Психологічний трилер дуже часто будується на таких схемах. Згадаймо хоча б новелу Роберта Блоха «Птахи», а заодно й знятий за її сюжетом фільм Гічкока.
Історія, котру розповідає нам Лінвуд Барклей, нагадує сеанс магії з наступним розкриттям її секретів. Вас очікує справжній екстрим у вигляді співпереживання. Вам здаватиметься, що капелюх опинився у вашому домі й що вранці за вами назирці їздить підозріле авто, і ви глянете іншими очима на зворотний бік старої газетної вирізки. Подібного ефекту можна досягти лише за допомогою деталей, які у талановитого письменника завжди є частиною головоломки, а не прикрасою. Відсутність візитки там, де вона мала бути, поламаний штатив телескопа, записка, яку мати не залишила дочці (а вона залишала її завжди), — кожна річ варта уваги. Але найбільшої уваги заслуговують усе ж почуття. Вони створюють іншу, невидиму головоломку, яку ми теж повинні скласти, щоб розгадати інтригу. Наскільки щирі вони, чи це не маска? Чи важливо знати правду про інших, навіть коли вони давно мертві? А може, не варто ворушити минуле? Як би там не було, але кожному з нас доводиться цю проблему вирішувати.
Іншою, по-моєму, ще сильнішою стороною роману «Втрата» є його стилізація під американську прозу 60—80-х років, особливо Джойс Керол Оутс. Моє покоління відкрило для себе все розмаїття американської прози у великому томі «Американська новела» («Дніпро», 1973). Поколінню, що зростало у 70—80-ті роки, не були ще такими звичними насильство чи порнографія. І мені зрозуміла поведінка батьків Ґрейс: родина для них — це родина, а не торгова марка, і їм важко змиритися з втратами. Дитина для них завжди на першому місці, і не лише її добробут, а й душевний комфорт. Оце чисто людське, хай банальне, існування зачаровує в книзі, попри всю її моторошність. Зрештою, і моторошність тут теж людська, а не потойбічна, земна, а не небесна. Ось як відгукнувся про цю книгу колега по перу Джайзл Блант: «Барклей робить в детективах те, що Стівен Кінг в «страшилках». Він концентрується на дрібницях повсякденного життя, що робить страшні події, коли ті трапляються, ще більш шокуючими».
Отож Лінвуд Барклей виріс у Канаді. Батько його був відомим художником-ілюстратором часописів і помер, коли синові було всього 16. Лінвуд усе життя працював у канадських газетах на різних посадах, є автором документальних книг, детективів. А книга, яку ми вам пропонуємо під назвою «Втрата», «No Time for Goodbye» — принесла йому довгоочікувану славу. Її вже перекладено на два десятки мов. Вона номінована на премії Arthur Ellis Award, Barry Award, а також знаходиться в списку претендентів на премію в номінації «Best nowel» від International Thriller Writers. Невдовзі у світ виходить наступний роман Барклея.
Варто додати, що перекладач Віктор Шовкун подбав про ті дрібнички побуту американців, що, мабуть, невідомі нашому читачеві, помістивши до них примітки. А це не може бути зайвим для книги, моторошний сюжет якої рухається від однієї дрібнички до іншої. Однак відчуття при цьому таке, ніби мчиш у вагончику американських гірок, і швидкість зростає дедалі більше. Сподіваюсь, що як книга, так і її автор знайдуть поціновувачів в Україні.
Галина Пагутяк
Втрата
Присвячується моїй дружині Ніті
Вислови подяки
Як людина, що не завершила свою вищу освіту з хімії, я висловлюю особливу вдячність Барбарі Рейд, фахівцю з дезоксирибонуклеїнових кислот, працівниці лабораторії судової медицини в Торонто, що допомогла мені в проясненні деяких подробиць, важливих для мого тексту. Якщо в ньому щось не так, то, боюся, це провина моя, а не Барбари.
Я хочу також подякувати Білові Масею в Оріоні, Ірвіну Еплбауму, Ніті Тобліб та Даніелі Перес у Бентем-Делі й моєму чудовому літературному агентові Гелен Гелер за їхню постійну підтримку та довіру.
Останнім, але не менш палким, буде моє висловлення подяки домашній команді: Ніті, Спенсерові та Пейджу.
Травень 1983 p
Коли Синтія прокинулася, в будинку так було тихо, що вона подумала, чи не субота сьогодні.
Якби ж то справді.
Якби ж то справді сьогодні була субота, тобто день, коли їй не треба іти до школи. Її шлунок досі раз у раз стискався, голову ніби напхано цементом, і доводилося напружуватись, щоб вона не падала вниз на груди або на плечі.
Господи, що там у тому відерці для використаних паперів, яке стоїть біля ліжка? Вона навіть не пам’ятала, чи блювала вночі, але якщо потрібні докази, то вони ось тут.
Вона мусить позбутися цього, перш ніж увійдуть батьки. Синтія стала на ноги, похитнулася, за мить відновила рівновагу, однією рукою схопила невеличке пластикове відерце, а другою штовхнула двері, що гучно зарипіли. У коридорі нікого не було, тож вона крадькома прослизнула повз розчинені двері батьківської спальні та кімнати брата й забігла до туалетної, замкнувши за собою двері. Спорожнила відерце в унітаз, вимила його під краном, глянула затуманеними очима на себе в дзеркало. Так ось на що стає схожа чотирнадцятирічна дівчина, коли перебирає через край, подумала вона.
Не вельми приємне видовище. Вона майже не могла пригадати, чим Вінс частував її учора ввечері, принісши зі свого дому спиртне. Вони випили з ним кілька бляшанок пива, трохи горілки, джину й наостанок відкоркували пляшку червоного вина. Вона пообіцяла принести трохи батькового рому, але зрештою вимкнулася.
Зненацька вона відчула легку тривогу. Щось негаразд було зі спальнями.
Синтія бризнула холодною водою собі на обличчя й утерлася рушником. Вона глибоко втягнула у груди повітря і спробувала опанувати себе на той випадок, якщо мати стоїть за дверима туалетної, чекаючи на неї.
Але матері там не було.
Відчуваючи під пальцями босих ніг ворсинки товстого килима, Синтія повернулася до своєї кімнати, що була обклеєна афішами групи «Kiss» та інших руйнівників душевного спокою, дивлячись на яких, її батьки нетямилися від люті. Дорогою вона зазирнула до кімнати свого брата Тода, потім — до кімнати батьків. Ліжка були застелені. Мати, як правило, приходила застеляти їх лише пізно вранці — Тод свого ніколи не застеляв, і мати ніколи його до цього не змушувала, але сьогодні всі ліжка були застелені, так ніби ніхто в них цієї ночі не спав.
Синтія відчула напад паніки. Невже вона запізнилася до школи? Котра ж година?
Звідти, де була, вона подивилася на годинник Тода, що стояв на його нічному столику. За десять хвилин восьма. Ще майже півгодини до того часу, коли вона зазвичай вирушає на свій перший урок.
У будинку панувала мертва тиша.
У цей час вона, як правило, чула своїх батьків унизу, на кухні. Навіть якщо вони не розмовляли одне з одним, а таке бувало часто, звідти долинали тихі звуки від дверцят холодильника, що відчинялися й зачинялися, від лопаточки, яка шкрябала по сковороді, чулося приглушене торохкотіння посуду в зливальниці, хтось — здебільшого батько — перегортав сторінки вранішньої газети й бурчав через новини, що його дратували.
Дивно.
Вона увійшла до своєї кімнати, зачинила за собою двері. «Візьми себе в руки, — наказала вона собі. — Прийди на сніданок так, мовби нічого не трапилось. Мовби нічого незвичайного вчора увечері не було. Поводься так, ніби твій батько не витяг тебе вчора з автомобіля набагато старшого бойфренда й не забрав додому».
Вона подивилася на своє завдання з математики для дев’ятого класу в розгорнутому зошиті, що лежав на її столі. Вона розв’язала лише половину задач, перед тим як вийшла на прогулянку вчора увечері, наївно повіривши в те, що завтра вранці прокинеться рано й встигне їх закінчити.