— Хто?
— Пола Мелой, — сказала Лорін. — Жінка з телестудії «На крайній межі». Чи вона така сама симпатична, якою здається на телевізійному екрані? Бо на екрані вона дуже мила.
— У неї гарні зуби, — сказав я.
Я доторкнувся до її руки й показав їй на стіну з шафками, пропонуючи відійти туди, щоб ми не блокували рух у залі.
— Скажіть-но, вас і містера Карутерса пов’язують тісні дружні взаємини, чи не так? — запитала вона.
— Ролі зі мною? Атож, ми знаємо один одного дуже давно.
— Можливо, про це незручно запитувати, але якось я була в учительській, і він там був, тож я хотіла б вас запитати, чи не казав він вам про те, що я поклала щось у вашу шухлядку, а потім забрала назад?
— Ну… він… власне…
— Бо я й справді дещо там залишила, але потім я ще раз про це подумала й вирішила, що це, мабуть, погана думка, тож я забрала ту річ назад, але потім подумала: о, якщо великий містер Карутерс, Роланд, якщо він бачив мене, то він, певно, вам про це розповість так чи інак, і тоді я подумала, хай йому біс, ліпше я б залишила ту цидулку там, бо тоді ви знали б, що в ній було написано, замість сушити собі голову, що в ній написано…
— Не турбуйтеся про це, Лорін. То все пусте.
Я був не певен, що хотів би знати, що в тій цидулці було написано. Не хотів мати наразі жодних додаткових ускладнень у своєму житті. І я був твердо переконаний, що мені не слід мати жодних ускладнень, пов’язаних із Лорін Велс, навіть якби в усьому іншому моє життя було гладеньке, як скло.
— То була лише цидулка, адресована вам і Синтії, де я запрошувала вас прийти до мене, коли вам буде зручно. Я подумала, що мені слід би завести тут друзів і що для вас це, можливо, було б приємною можливістю трохи розслабитися посеред тих турбот, які на вас навалилися. Але потім я подумала, чи не була я дещо безцеремонною, розумієте?
— Це було дуже люб’язно з вашого боку, — мовив я. — Можливо, колись іншим разом.
«Який ніколи не настане», — подумав я.
— До речі, ви не маєте наміру піти сьогодні ввечері у виставкову залу торговельного центру? Там сьогодні будуть зірки із «Сервайвера»,[19] вони роздаватимуть автографи.
— Я про це нічого не знав, — мовив я.
— Я піду, — сказала вона.
— Не зможу. Ми з Синтією повинні поїхати до Нью-Гейвена. Це пов’язано з шоу. Нічого особливого. Якийсь не надто важливий дзвінок.
Я негайно пожалкував, що розповів їй про це.
Вона розквітла усмішкою і сказала:
— Ви повинні розповісти про все мені завтра.
Я лише посміхнувся, сказав їй, що мені час іти на урок, і коли трохи відійшов від неї, непомітно похитав головою.
Ми рано повечеряли, щоб устигнути заїхати до Нью-Гейвенської філії телевізійної компанії «Фокс», де сподівалися знайти няньку, на яку можна було б полишити Ґрейс, але Синтія сказала, що вона телефонувала всюди і не змогла знайти жодної з тих жінок, які вже співпрацювали з нами.
— Я можу залишитися сама вдома, — сказала Ґрейс, коли ми вже були готові їхати.
Ґрейс ніколи не залишалася сама вдома, і ми, звичайно ж, не хотіли робити сьогоднішній день початком цієї практики. Можливо, через п’ять або шість років.
— Нічого з того не вийде, подружко, — сказав я. — Бери свій «Космос», або якесь домашнє завдання, або щось інше, аби зайняти себе, поки ми будемо там.
— А можна мені буде послухати, що скаже та жінка? — запитала Ґрейс.
— Ні, — сказала Синтія, перш ніж я встиг сказати те саме.
Синтія вочевидь нервувалася під час вечері. Я вже подолав свою нехіть і перестав дратуватися, тож причина була не в мені. Її нервовий стан пояснював тривожним очікуванням того, що скаже ясновидиця. Коли хтось розглядає лінії на вашій долоні, провіщає ваше майбутнє, викладає на столі перед вами карти, вас це може зацікавити, навіть якщо ви в це не вірите. За нормальних обставин. Але наші обставини були зовсім іншими.
— Вони хочуть, щоб я привезла одну з коробок для взуття, — сказала Синтія.
— Яку саме?
— Яку завгодно. Вона каже, їй треба буде тримати її в руках, можливо, також тримати якусь із речей, що там усередині, щоб відчувати більше вібрацій чи чого там із минулого.
— Зрозуміло, — сказав я. — І вони все це зафільмують, я думаю.
Синтія сказала:
— Я не бачу можливостей заборонити їм це. Саме їхнє шоу привело до них цю жінку. Звісно, що вони захочуть його продовжити.
— А ми хоч знаємо, хто вона така? — запитав я.
— Кейша, — сказала Синтія. — Кейша Сейлон.
— Он як.
— Я читала про неї в Інтернеті, — розповіла Синтія, потім додала: — Вона там має свою веб-сторінку.
— Було б дивно, якби вона її там не мала, — промовив я з іронічною посмішкою.
— Не будь злюкою, — сказала Синтія.
Ми вже посідали усі в машину й виїздили з під’їзної алеї, коли Синтія раптом вигукнула:
— Зупинися! Не можу повірити. Я забула коробку для взуття.
Раніше вона дістала з комори одну зі своїх коробок із родинною пам’яттю й поставила її на кухонний стіл, щоб не забути.
— Я принесу її, — сказав я, зупинивши машину.
Але Синтія вже дістала свої ключі з гаманця й відчинила дверцята автомобіля.
— Я лише на секунду, — сказала вона.
Я дивився, як вона пішла до будинку, відімкнула двері й увійшла досередини, залишивши ключі теліпатися в отворі замка. Мені здалося, вона була в будинку довше, аніж треба для того, щоб узяти коробку з-під черевиків, але незабаром вона вийшла з коробкою під пахвою. Вона замкнула двері, витягла ключі із замка й повернулася в машину.
— Що тебе там затримало? — запитав я.
— Я прийняла «Едвіл». Моя голова розколюється.
Коли ми під’їхали до телестудії, нас зустріла жінка-режисер із кінським хвостом, яка провела нас досередини й до кабінету ток-шоу, де стояла кушетка, стільці, кілька штучних рослин і якась ефектна ґратчаста конструкція на задньому плані. Пола Мелой була вже там і привітала Синтію як старого друга, чарівність так і сочилася з неї, як гній із болячки. Синтія була стримана. Поруч із Полою стояла чорношкіра жінка, як мені здалося, десь у своїх пізніх сорокових роках, одягнена в бездоганний темно-синій костюм. Я подумав, вона, мабуть, інший режисер, можливо, директор телестудії.
— Дозвольте відрекомендувати вам Кейшу Сейлон, — сказала Пола.
Мабуть, я сподівався побачити жінку, схожу на циганку абощо. «Дитину квітів», можливо. Когось у «вареній» спідниці до самої підлоги, а не жінку, яка мала такий вигляд, що могла б головувати десь на раді директорів.
— Рада познайомитися з вами, — сказала Кейша, потискаючи нам руки.
Вона помітила здивований вираз на моєму обличчі і сказала:
— Ви сподівалися побачити щось зовсім інше?
— Мабуть, — відповів я.
— А це, певно, Ґрейс, — промовила вона, нахилившись, щоб потиснути руку нашій доньці.
— Привіт, — сказала Ґрейс.
— Чи є тут місце, куди можна було б відвести Ґрейс? — запитав я.
— А можна мені залишитися? — попросила Ґрейс. Вона подивилася на Кейшу. — Ви бачили батьків моєї мами у своїх видіннях чи в чомусь такому?
— Може, вона побуде в тій кімнаті, яку ви називаєте «зеленою»?[20] — урвав її я.
— А чому вона зелена? — запитала Ґрейс, коли її повів із собою один з асистентів.
Після цього вони наклали трохи макіяжу на Синтію й Кейшу й обидві вмостилися на кушетці, поставивши коробку для взуття між собою. Пола сіла на стілець навпроти них, і водночас до кабінету нечутно в’їхали дві телекамери. Я відступив у темний куток студії, стоячи достатньо далеко, щоб нікому не заважати, і достатньо близько, щоб усе бачити.
Пола коротко розповіла про ту історію, яку вони знімали кілька тижнів тому. Потім вони зможуть розширити цей сегмент, додавши в нього новий матеріал. Далі вона повідомила свою публіку про дивовижний поступ у цій справі. На сцені подій з’явилася ясновидиця, жінка, яка вважає, що зможе якоюсь мірою прояснити зникнення родини Біджів у 1983 році.
— Я дивилася ваше шоу, — почала Кейша Сейлон своїм низьким і приємним голосом. — І, звичайно ж, воно мене зацікавило. Але потім я не думала багато про нього. Але десь через два тижні я допомагала одному зі своїх клієнтів налагодити контакт зі зниклим родичем, і мені не вдалося досягти успіху, якого я зазвичай досягаю. Я мала таке враження, ніби хтось мені заважає, як ото було на старих телефонних лініях, коли ти намагаєшся зателефонувати комусь, а хтось інший підіймає слухавку.
20
Вітальня для відпочинку акторів та режисерів, артистична. У таких вітальнях зазвичай стіни зелені.