Я пішов із двома кінооператорами в дім, потім відступив убік, щоб їм не заважати, коли вони розташувалися так, щоб зняти вираз страху та зустрічі з минулим на обличчі Синтії під різними кутами зору. Я подумав, що коли ці зняті кадри опиняться на телестудії, там їх почнуть усіляко редагувати, можливо навіть, зроблять деякі деталі зображення неясними й зернистими й удадуться до всіх своїх трюків, аби надати додаткового драматизму події, яка для телевізійників минулих десятиліть була б цілком драматичною сама по собі.
Вони повели Синтію до її дитячої спальні. Та ніби заціпеніла. Вони хотіли зняти багато футів плівки про те, як вона туди йде, і Синтії довелося зробити це двічі. Першого разу кінооператор чекав її у спальні із зачиненими дверима, щоб зробити кілька пробних знімків Синтії, коли вона увійде до кімнати. Потім вони зняли, як вона туди входить удруге, цього разу з коридору, причому кінокамера дивилася над її плечем, коли вона відчинила двері до спальні. Після того як ці кадри було показано, ви могли побачити, що вони використали якісь дуже опуклі лінзи, щоб надати сцені моторошного характеру, щось подібне глядач переживає, коли зненацька побачить Джейсона,[2] який ховається за дверима в жахливій масці, схожій на маску хокейного воротаря.
Пола Мелой, яка починала свою професійну діяльність на випадкових ролях, поновила макіяж і уклала своє русяве волосся у високу зачіску. Потім їй і Синтії приладнали ззаду на спідницях букети дрібних мікрофончиків, провідки яких тягнуться вгору під блузками й обрізаються під самими комірцями. Пола притулилася плечем до плеча Синтії, так ніби вони були давні подруги, що неохоче згадують про погані часи замість добрих.
Коли вони увійшли до кухні, а кінокамери в’їхали за ними, Пола запитала:
— Про що ти тоді думала?
Здавалося, Синтія щойно пройшла крізь свій давній сон.
— Ти не чула в домі жодного звуку, твого брата нагорі не було, ти спустилася на кухню й не побачила там якихось ознак життя.
— Я не знала, що відбувається, — спокійно відповіла Синтія. — Я думала, усі дуже рано покинули дім. Мій тато, певно, поїхав в одне зі своїх відряджень, а мати повезла брата до школи. Я думала, вони розгнівалися на мене за мою вчорашню погану поведінку.
— Ти була важким підлітком? — запитала Пола.
— У мене були… моменти. Я втекла з дому минулого вечора з хлопцем, на якого мої батьки позирали скоса. Трохи випила. Але я не була такою, як деякі інші діти. Тобто, хочу сказати, я любила своїх батьків, і, гадаю… — тут її голос трохи затремтів, — і, гадаю, вони любили мене.
— У тодішніх поліцейських рапортах написано, що ти посварилася з батьками.
— Атож, — сказала Синтія. — Вони розсердилися, бо я не повернулася додому тоді, коли обіцяла вернутися, бо їм збрехала. Я сказала їм кілька жахливих слів.
— Яких саме?
— Ну, як тобі сказати, — завагалася Синтія. — Ти знаєш, діти часто кажуть своїм батькам таке, чого вони насправді їм не зичать.
— І де, ти думаєш, вони тепер, через два з половиною десятиліття?
Синтія сумно похитала головою.
— Саме про це я себе й запитую. Немає такого дня, коли б я не ставила собі цього запитання.
— Якби ти могла щось їм сказати, тут і тепер, у нашій телепрограмі «На крайній межі», то що ти їм би сказала?
Синтія, розгублена й збентежена, дивилася в кухонне вікно з виразом безнадії.
— Дивися в камеру, — сказала Пола Мелой, обнявши Синтію за плечі. Я стояв збоку й усе, що я міг для них зробити, це не увійти в кадр і не обдерти штучне обличчя Поли. — Запитай їх лише про те, про що ти хотіла б їх запитати впродовж усіх цих років.
Синтія, чиї очі раптом заблищали, зробила так, як їй було сказано. Вона подивилася в кінокамеру, але спочатку не спромоглася на щось більше, як запитати:
— Чому?
Пола відвела певний час на драматичну паузу, а тоді запитала:
— Що означає твоє «чому», Синтіє?
— Чому, — почала вона, намагаючись опанувати себе, — ви вирішили мене покинути? Якщо ви маєте таку можливість, якщо ви живі, чому не сконтактуєтеся зі мною? Чому ви не залишили мені бодай короткої записки? Чому бодай не попрощалися зі мною?
Я фізично відчував ту наелектризованість, у якій перебувала вся кіногрупа, а надто режисери. Ніхто не дихав. Я знав, про що вони думають. Вони думали про гроші, які на цьому зароблять. Це буде до біса моторошний телефільм. Я ненавидів їх за те, що вони хочуть нажитися на нещасті Синтії, за те, що вони використовують її горе для потреб розважальної кіноіндустрії. Бо, в кінцевому підсумку, йшлося саме про це. Про індустрію розваг. Але я тримав свого язика при собі, бо знав, що Синтія, певно, також чудово розуміє: вони використовують її для власних потреб, вона для них усього лише ще одна розважальна історія, щось таке, чим можна заповнити півгодинне шоу. Але вона свідомо погодилася на те, щоб її використали, бо мала кволу надію, що якась людина, подивившися це шоу, прийде до неї з ключем, яким вона зможе відчинити своє минуле.
На прохання постановників шоу Синтія принесла з собою дві старі коробки з-під черевиків, напхом напхані пам’ятними речами. Там були вирізки з газет, злинялі поляроїдні фотографії, фотознімки її класу, табелі успішності, всі ті дрібнички, які вона змогла взяти зі свого дому, перед тим як пішла жити до своєї тітки, материної сестри, жінки на ім’я Тес Берман.
Синтію посадили за кухонний стіл, вона поклала відкриті коробки перед собою й почала діставати з них одну пам’ятну річ за другою, розкладаючи їх так, ніби хотіла утворити з них картинку-головоломку, шукаючи всі речі з рівними краями, намагаючись зібрати з них бічну частину й поступово наблизитися до центру.
Але в Синтіїних коробках із-під черевиків не було крайніх деталей. Вона не мала також змоги дістатися до центру. Замість того, щоб мати тисячу деталей для складання однієї картинки-головоломки, здавалося, вона має одну картинку, складену з тисячі різних головоломок.
— Оце ми, — сказала вона, показуючи поляроїдний знімок, — під час туристського походу у Вермонті.
Камера широким планом показувала розкуйовдженого Тода та Синтію, що стояли по обидва боки від матері, за ними видно було намет. Синтії було на вигляд років п’ять, її братові сім, личка були вимазані землею, їхня мати гордо усміхалася, волосся мала прикрите картатою червоно-білою хустиною.
— У мене немає жодної фотографії батька, — сумно промовила Синтія. — Він завжди знімав нас, і тепер мені залишається тільки згадувати, який він був. І я досі бачу його, бачу, як він стоїть, високий, у фетровому капелюсі, з легким натяком на вуса на верхній губі. Він був гарний чоловік. Тод схожий на нього.
Вона дістала з коробки пожовклу вирізку з газети.
— А цю вирізку, — сказала Синтія, обережно її розгортаючи, — разом з іншими речами я знайшла в шухляді батькового письмового столу, хоч речей там було зовсім мало. — Кінокамера наблизилася й показала в центрі кадру квадратний клаптик газети. Там був збляклий, зернистий чорно-білий знімок шкільної баскетбольної команди. Дванадцятеро хлопців дивилося в камеру, декотрі всміхалися, інші стояли з дурними обличчями. — Тато, певно, вирізав цей знімок тому, що на ньому зображений Тод, коли він був менший, хоч у підписі не вказано його імені. Наш тато пишався нами. Він говорив нам дуже часто про це. Полюбляв казати жартома, що ми найкраща родина з усіх тих, які він будь-коли мав.
Вони взяли в інтерв’ю в директора моєї школи, Ролі Карутерса.
— Це велика таємниця, — сказав він. — Я знав Клейтона Біджа. Ми кілька разів виїздили з ним рибалити. Він був добрий чоловік. Я не маю жодного уявлення про те, що з ними сталося. Можливо, до наших країв тоді заблукав якийсь серійний убивця, й родина Синтії просто опинилася в поганому місці в поганий час?
Вони взяли інтерв’ю в тітки Тес.
— Я втратила сестру, зятя, племінника, — сказала вона. — Але Синтія втратила незмірно більше. Вона змогла все пережити, вирости, стати дорослою жінкою.
І хоч режисери фільму й виконали свою обіцянку, не показавши на телебаченні коментар чоловіка, що нині мешкав у будинку Синтії, вони вивели на екран іншого персонажа, який сказав щось не менш зловісне.