— Янґ із чимось?
— Я не впевнений. Чорти б його взяли, я бачив те посвідчення протягом однієї секунди.
— Є місто Янґстаун в Огайо, — сказав Вінс. — Ви точно знаєте, що те посвідчення було видане не в Огайо?
— Цього напевне я сказати не можу.
Вінс перевернув вирізку на зворотний бік. Там був якийсь текст, але не випадало сумніватися, що вирізку зробили задля фотографії. Ножиці пройшли через середину шпальти, розрізали надвоє заголовок на звороті.
— Це не те, задля чого він зберіг вирізку, — сказав я.
— Заткніться, — сказав Вінс. Він читав уривки з тих обрізаних історій, потім підняв голову.
— Ви маєте комп’ютер?
Я кивнув.
— Увімкніть його, — сказав Вінс. Він пішов за мною нагору й нахилився наді мною, коли я сів на стілець і ввімкнув комп’ютер. — Там є уривки з історії, де згадуються Фолкнер-Парк та округ Ніагара. Закиньте все це в «Ґуґл».[33]
Я попросив його назвати мені по літерах слово «Фолкнер», потім надрукував ці слова у віконечку програми й натиснув на «Пошук». Незабаром програма видала мені результат.
— Існує Фолкнер-Парк у Янґстауні, штат Нью-Йорк, округ Ніагара, — сказав я.
— Чудово, — сказав Вінс. — Отже, це фотографія з газети, яку видають десь у тій місцевості, бо там опубліковано довбану розповідь про утримання того парку.
Я обернувся на своєму стільці й подивився на нього.
— Але чому Тод знятий на фотографії, що опублікована в газеті з Янґстауна, штат Нью-Йорк, із групою гравців у баскетбол із якоїсь іншої школи і чому його знімок підписаний ім’ям Дж. Слоун?
Вінс прихилився до одвірка.
— Можливо, тут не йдеться про помилку.
— Що ви маєте на увазі?
— Можливо, це не фотографія Тода Біджа. Можливо, це фотографія Джеремі Слоуна.
Мені знадобилася секунда, щоб осмислити цю гіпотезу.
— Що ви хочете сказати? Ви хочете сказати, що існують двоє людей, одного з яких звати Тод Бідж, а другого — Джеремі Слоун, чи що існує одна особа з двома прізвищами?
— Думайте, — сказав Вінс. — Я тут із вами тому, що мене попросила Джейн.
Я знову обернувся до комп’ютера, увійшов на вебсайт Білих Сторінок,[34] де даються номери телефонів, і запустив пошук на ім’я Джеремі Слоуна, у Янґстауні, штат Нью-Йорк.
— Господи! — промовив я і показав Вінсові на екран. — Тут є Клейтон Слоун, який мешкає на вулиці Ніагара-В’ю-Драйв.
— Клейтон?
— Атож, Клейтон.
— Таким було ім’я батька Синтії, — сказав Вінс, чекаючи мого підтвердження.
— Авжеж, таким, — мовив я. Схопив на столі олівець і аркуш паперу й записав телефонний номер. — Я хочу зателефонувати на цей номер.
— Ви що, втратили свій довбаний розум? — запитав Вінс.
— Чому це я його втратив?
— Послухайте, я не знаю, що ви там знайшли і чи взагалі щось знайшли, але що ви їм скажете, коли зателефонуєте? З цього телефону? Якщо вони мають ідентифікатор дзвінків, вони відразу знатимуть, хто їм телефонує. Можливо, вони знають, хто ви такий, а можливо, не знають, але ж ви не хочете підставити свою руку під сокиру чи, може, хочете?
Про що він, у біса, говорить? Чи це справді добра порада, чи з якоїсь невідомої мені причини Вінс не хоче, щоб я туди зателефонував? Може, він намагається перешкодити мені досягти, нарешті, якогось результату?
Він подав мені свій мобільник.
— Використайте його, — сказав він. — Вони не знатимуть, хто, в біса, їм телефонує.
Я взяв у нього телефон, відкрив його, подивився на номер на моніторі свого комп’ютера, глибоко вдихнув повітря, набрав цифри, приклав телефон Вінса до вуха і став чекати.
Один дзвінок. Два дзвінки. Три дзвінки. Чотири дзвінки.
— Там нікого немає, — сказав я.
— Зачекайте довше, — сказав Вінс.
Коли дійшло до восьми дзвінків, я почав опускати телефон, але раптом почув голос:
— Алло?
То був голос жінки. Жінки старшого віку, подумав я, мабуть, їй років шістдесят, не менше.
— Алло, алло, — сказав я. — Я вже збирався покласти слухавку.
— Я можу вам чимось допомогти?
— Можна поговорити з Джеремі?
Коли я вже це сказав, то подумав: а що, як він зараз підійде? Що я йому скажу? Про що я його запитаю? Чи мені просто відключити телефон? Довідатися, що він там, підтвердити, що він справді існує, й на цьому урвати дзвінок?
— Його немає, — сказала жінка. — А хто телефонує?
— Немає значення, — сказав я. — Я зателефоную пізніше.
— Пізніше його теж не буде.
— Справді? А ви мені не скажете, як я можу сконтактуватися з ним?
— Його немає в місті, — повторила жінка. — І я не знаю, коли він повернеться.
— А, звичайно, — ніби згадав я. — Він щось казав мені про свій намір поїхати в Коннектикут.
— Він вам казав?
— Здається, казав.
— Ви цього певні? — Її голос здався мені вкрай стурбованим.
— Я міг і помилитися. Не турбуйтеся, я спіймаю його пізніше, моя справа не така нагальна. Ми з ним домовлялися зіграти в гольф.
— У гольф? Із Джеремі? Джеремі не вміє грати в гольф. Хто це? Я вимагаю, щоб ви назвали мені себе.
Розмова стала явно виходити з-під мого контролю. Вінс, який нахилився до мене, коли я став набирати номер, і чув обидві сторони, провів пальцем по горлу, губами беззвучно промовив: «Кінчайте». Я відключився, не сказавши більше жодного слова. Я віддав телефон Вінсові, який поклав його в кишеню куртки.
— Схоже, ви потрапили туди, куди слід, — сказав він. — Хоча могли б зіграти свою роль і краще.
Я проігнорував його критику. «Отже, Джеремі Слоун, якого Синтія зустріла в торговельному центрі, це той самий Джеремі Слоун, який живе в Янґстауні, штат Нью-Йорк, у будинку, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна. А батько Синтії зберігав у своїй шухляді вирізку з газети, де надруковано його фотографію у складі баскетбольної команди».
Жоден із нас не сказав нічого. Ми обидва крутили мізками, намагаючись розгадати цю таємницю.
— Я зателефоную Синтії, — сказав я. — Може, вона щось зрозуміє.
Я побіг назад до кухні, набрав номер мобільного телефону Синтії. Але, як вона й попереджала, той був вимкнений.
— Прокляття! — вилаявся я, коли Вінс увійшов на кухню слідом за мною. — Ви маєте якісь ідеї? — запитав я в нього.
— Цього Слоуна, якщо вірити тій жінці, — можливо, вона його мати, я не знаю, — немає в місті. А це означає, що він досі може бути в Мілфорді або його околицях. І якщо в нього тут немає ані друзів, ані родичів, то він, імовірно, живе в якомусь місцевому мотелі або готелі.
Він знову дістав телефон із кишені, знайшов номер у своєму списку й натиснув на клавішу. Він зачекав трохи, а тоді сказав:
— Це я. Так, він досі зі мною. Мені треба, щоб ви дещо зробили для мене.
І далі Вінс сказав тому, хто був на протилежному кінці лінії, покликати двох інших хлопців — я підозрював, що ця команда складалася з тих самих розбишак, які схопили мене, та їхнього водія, тих самих, яких Джейн назвала трьома блазнями, — і почати об’їзд усіх готелів у місті.
— Ні, я не знаю, скільки їх тут, — сказав він. — Чому б вам не полічити їх для мене? Я хочу, щоб ви з’ясували, чи десь тут живе чувак на ім’я Джеремі Слоун, із Янґстауна, штат Нью-Йорк. І якщо ви довідаєтеся, в якому готелі він живе, негайно мене повідомте. Нічого не робіть. Гаразд. Можете почати з готелю Говарда Джонсона, «Червоного Даху», «Супер-восьмого» або з якого хочете. І, Боже, що то за страхітливий гуркіт у вас на задньому плані? Хто там слухає довбаних «Карпентерів»?
Передавши свої інструкції і переконавшись, що його підлеглі повністю їх зрозуміли, Вінс знову поклав мобільника до кишені.
— Якщо той Слоун досі в місті, вони його знайдуть, — сказав він.
Я відкрив холодильник, показав Вінсові на бляшанку пива «Корс».
— Не відмовлюся, — сказав він, і я подав йому одну пляшку, собі взяв другу й сів за кухонний стіл.
Вінс сів навпроти мене.
— Ви маєте бодай якесь довбане уявлення про те, що відбувається? — запитав він.
Я ковтнув трохи пива.
34
Інтернетні бази даних про електронні та поштові адреси абонентів і про їхні телефонні номери на зразок білих сторінок телефонного довідника.