— По Менському шосе, півмилі на південь.
— Ліворуч чи праворуч?
— Ліворуч. Якщо ви поїдете прямо, то заїдете в річку, друже.
Янґстаун стояв на річці Ніагарі, прямо навпроти канадського міста Ніаґара-он-зе-Лейк, знаменитий своїм «живим театром». Я пригадав, що там вони влаштовують фестиваль Шоу, названий так на честь Джорджа Бернарда Шоу.[38]
Можливо, іншим разом.
Я обгриз м’ясо з двох крилець і випив півкухля пива, але шлунок у мене тремтів і стискався від нервової напруги.
— Я не можу витримати далі, — сказав я Вінсові. — Ходімо.
Він кинув на стійку бару кілька банкнот, і ми рушили до дверей.
Світло автомобільних фар вихопило з темряви вуличні знаки, і незабаром ми вже побачили перед собою Ніагару.
Вінс повернув ліворуч і повільно поїхав вулицею вниз, тоді як я видивлявся номери будинків.
— Двадцять один, двадцять три, — сказав я. — А ось і він. Двадцять п’ятий.
Замість звернути на під’їзну алею, Вінс проїхав близько сотні ярдів далі вниз по вулиці, перш ніж виїхати на бровку й вимкнути світло.
На під’їзній алеї біля двадцять п’ятого будинку стояла машина. Срібляста «Хонда-Акорд", якій було приблизно п’ять років. Ніякого коричневого автомобіля там не було.
Якщо Джеремі Слоун поїхав додому, то, схоже, ми випередили його. Якщо тільки його автомобіль не стояв в окремому гаражі на дві машини.
Будинок був широкий, одноповерховий, споруджений, найімовірніше, в шістдесятих роках. Добре доглянутий. Ґанок, на ньому два дерев’яні крісла з відкидною спинкою. Дім не здавався багатим, але був, як то кажуть, затишним. Тут був також пандус. Пандус для інвалідного візка, під дуже малим кутом, від пішохідної доріжки до ґанку. Ми піднялися ним і тепер стояли удвох перед дверима.
— Як ви хочете це розіграти? — запитав Вінс.
— А ви як вважаєте?
— Без зайвого ризику, — запропонував Вінс.
У будинку ще горіло світло, й мені вчулися приглушені звуки телевізора десь усередині, тож не було схоже, щоб я міг когось розбудити. Я підняв указівний палець, наблизив його до кнопки дзвінка і протягом кількох секунд не доторкався до неї.
— Підіймайте завісу, — сказав Вінс.
Я натиснув на кнопку.
Розділ сороковий
Коли минуло півхвилини чи десь так і ніхто не підійшов до дверей, я подивився на Вінса.
— Спробуйте ще раз, — промовив він і показав на пандус. — Це може забрати певний час.
Тож я знову натиснув на кнопку дзвінка. І тоді ми почули якийсь приглушений рух у домі, й через мить двері почали відчинятися, але відчинилися вони не відразу й не цілком, а лише прочинилися трохи. Коли вони прочинилися на фут або десь так, я побачив, у чому причина такої неквапності. За дверима була жінка в інвалідному кріслі на колесах, яка відкотила його назад, потім трохи нахилилася вперед, щоб відчинити двері ще на кілька дюймів, потім знову від’їхала назад і знову нахилилася вперед, щоб прочинити двері ще трохи ширше.
— У чому справа? — запитала вона.
— Місіс Слоун? — промовив я.
Я дав би їй років сімдесят, може, трохи менше, може, трохи більше. Вона була худа, але те, як вона рухалася верхньою частиною тіла, не давало підстав назвати її слабкою. Вона міцно трималася за колеса свого візка, спритно об’їхала відчинені двері й ефективно перекрила нам дорогу в дім. Вона мала на колінах згорнену ковдру, яка опускалася їй на ноги, й на ній був брунатний светр, одягнений поверх квітчастої блузки. Її сиве волосся було зачесане назад й акуратно сколоте шпильками, жодна волосинка не відхилялася кудись убік. Випнуті вилиці мали на собі слід від рум’ян, а гострі карі очі сновигали, перебігаючи від одного несподіваного гостя до другого. Риси її обличчя давали підстави припустити, що колись вона могла бути жінкою дивовижної краси, але тепер її міцно стиснуті щелепи і якось негарно випнуті губи свідчили про вдачу дратівливу, а може, й підлу.
Я став шукати в ній риси схожості з Синтією, але не знайшов жодної.
— Так, я місіс Слоун, — сказала вона.
— Перепрошую, що турбую вас так пізно, — сказав я. — Ви місіс Клейтон Слоун?
— Так. Я Ініда Слоун, — сказала вона. — Ви маєте рацію. Уже дуже пізно. Чого вам треба?
У її голосі звучали гострі нотки, які давали нам підстави зробити висновок, що ми не можемо сподіватися тут на гостинний прийом. Вона високо тримала голову, випнула підборіддя вперед, і то не тільки тому, що ми височіли перед нею, а щоб продемонструвати свою силу. Вона намагалася показати нам, що вона міцна стара дівка й нікому не дозволить себе скривдити. Я був здивований, що вона не боялася двох незнайомих чоловіків, які постукали в її двері так пізно вночі. Адже вона була, зрештою, старою жінкою в інвалідному кріслі, а ми — двома чоловіками при повній силі.
Я окинув вітальню побіжним поглядом. Дешеві колоніальні меблі, легкі меблі компанії «Ітен Ален», багато простору між ними, щоб можна було проїхати кріслу на колесах. Злинялі штори та тюль, кілька ваз зі штучними квітами. Грубий килим, який, певно, коштував чималих грошей, коли був тут укладений, здавався витертим і подекуди заплямленим, ворс був притоптаний колесами інвалідного крісла.
В іншій кімнаті був телевізор, і десь із глибини будинку долинали приємні пахощі. Я понюхав повітря.
— Щось печеться?
— Морквяний торт, — сердито кинула вона. — Для мого сина. Він повертається додому.
— О, — сказав я, — саме з ним ми й хочемо зустрітися. Джеремі?
— Чого вам треба від Джеремі?
І справді, чого нам треба від Джеремі? Принаймні як пояснити, що нам потрібно від Джеремі?
Поки я вагався й міркував, намагаючись щось вигадати, Вінс узяв ініціативу на себе.
— А де Джеремі тепер, місіс Слоун?
— Хто ви?
— Боюся, що це нам доведеться ставити вам запитання, мем, — сказав він.
Він говорив владним тоном, але, схоже, докладав зусиль, щоб його мова не здавалася погрозливою. Я запитав себе, чи не намагається він навіяти Ініді Слоун враження про свій стосунок до поліції.
— Хто ви, люди?
— Можливо, — сказав я, — нам було б ліпше поговорити з вашим чоловіком? Ми можемо поговорити з Клейтоном?
— Його тут нема, — сказала Ініда Слоун. — Він у лікарні.
Це повідомлення захопило мене зненацька.
— О, — сказав я. — Прийміть мої співчуття. Чи це та сама лікарня, яку ми бачили, коли їхали сюди?
— Ви її бачили, якщо їхали сюди від Льюїстона, — сказала вона. — Він лежить там уже кілька тижнів. Мені доводиться брати таксі, щоб побачитися з ним. Щодня, туди й назад.
Для неї було важливо, здогадався я, переконати нас у тому, що вона готова піти на будь-які жертви задля свого чоловіка.
— А ваш син не може туди возити вас? — запитав Вінс. — Він був у від’їзді так довго?
— У нього були поважні справи.
Вона прокотила своє крісло на кілька дюймів уперед, так ніби збиралася в такий спосіб зіпхнути нас із ґанку.
— Сподіваюся, там немає нічого серйозного, — сказав я. — З вашим чоловіком.
— Мій чоловік помирає, — сказала Ініда Слоун. — Метастази раку вже посікли усе його тіло. Тепер це лише питання часу. — Вона завагалася, дивлячись на мене. — Це ви телефонували сюди? Й запитували Джеремі?
— Атож, — сказав я. — Мені треба було поговорити з ним.
— Ви сказали, він говорив вам, що їде в Коннектикут, — промовила вона обвинувальним тоном.
— Наскільки я пам’ятаю, він мені так сказав.
— Він ніколи вам цього не казав. Я запитувала його. Він сказав, що не казав нікому, куди він їде. Тож звідки вам про це відомо?
— Гадаю, нам ліпше продовжити цю дискусію в домі, — сказав Вінс, посуваючись уперед.
Ініда Слоун міцніше вхопилася за свої колеса.
— Я так не думаю.
— А я думаю, — сказав Вінс.
Він поклав обидві руки на підлокітники крісла-каталки й посунув його назад. Сила Ініди не могла протистояти силі Вінса.
— Стривайте, — сказав я йому, доторкаючись до його руки.
Я не мав наміру виявити брутальність у стосунку до старої дами в інвалідному кріслі-візку.
38
Джордж Бернард Шоу (1856–1950 pp.) — славетний англійський драматург, автор всесвітньо відомої п’єси «Піґмаліон».