Це була приватна палата, з одним ліжком. Завіса затуляла все ліжко, крім його нижньої частини, де з металевої рами звисав затискач. Я ступив кілька кроків уперед, пройшов за завісу й побачив у ліжку чоловіка — він лежав на спині, трохи піднятий, і міцно спав. Йому було, як я прикинув, понад сімдесят років. Худий, виснажений, з рідким волоссям. Мабуть, його лікували хімією. Його дихання було хрипким. Руки лежали по обидва боки тіла, пальці були довгі, білі й кістляві.
Я відійшов до узголів’я ліжка, де завіса приховала б мене, якби хтось зазирнув у палату з коридору. Там стояв стілець, і коли я опустився на нього, то став ще більш невидимий для кожного, хто проминав би палату.
Я розглядав обличчя Клейтона Слоуна, шукаючи на ньому чогось такого, чого не знайшов у рисах обличчя Ініди Слоун. Я щось помітив у формі його носа, можливо, у неглибокій складці на підборідді. Простяг руку, м’яко доторкнувся до витягнутої руки лежачого, й він тихо захропів.
— Клейтоне, — прошепотів я.
Він засопів і несвідомо покрутив носом.
— Клейтоне, — прошепотів я знову, м’яко потерши туди-сюди його жорстку шкіру.
Із його ліктя стриміла трубка. Певно, йому робили якесь вливання.
Він розплющив очі й знову засопів. Побачив мене, кліпнув очима двічі або тричі, намагаючись сфокусувати свій зір.
— Що таке?..
— Клейтон Бідж? — запитав я.
Це не тільки допомогло йому сфокусувати зір, а й примусило рвучко обернути голову. М’ясисті складки на його шиї злилися докупи.
— Хто ви? — прошепотів він.
— Ваш зять, — сказав я.
Розділ сорок перший
Коли він ковтав слину, я побачив, як адамове яблуко прокотилося по його шиї.
— Мій хто? — перепитав він.
— Ваш зять, — повторив я. — Я чоловік Синтії.
Він відкрив рота, щоб заговорити, і я побачив, яким сухим був його рот.
— Хочете води? — запитав я спокійно.
Він кивнув. Біля самого ліжка стояли на столику карафа й склянка, і я налив йому води. На столі лежала соломинка, і я приставив її до його губів, тримаючи склянку для нього.
— Я й сам можу, — сказав він, схопив склянку й устромив у неї соломинку.
Він ухопив склянку набагато міцніше, ніж я сподівався від нього. Облизав губи й повернув мені склянку.
— Котра година? — запитав він.
— Десь по десятій, — сказав я. — Перепрошую, що розбудив. Ви спали досить міцно.
— Нехай вас це не турбує, — сказав він. — Вони тут завжди можуть розбудити тебе о будь-якій годині ночі чи дня.
Він глибоко втягнув носом повітря й повільно видихнув.
— Отже, — сказав він, — ви дозволите мені поцікавитися, про що ви говорите?
— Гадаю, ви знаєте, про що я кажу, — відповів я. — Ви Клейтон Бідж.
Ще один глибокий вдих. Потім:
— Я Клейтон Слоун.
— Вірю, що ви ним є, — сказав я. — Але я думаю, що ви також Клейтон Бідж, який був одружений із Патрисією Бідж, яка мала сина на ім’я Тод і дочку на ім’я Синтія, й ви жили в Мілфорді, штат Коннектикут, аж поки однієї ночі в 1983 році не трапилося щось жахливе.
Він відвернув погляд від мене і втупив його в завісу. Зігнув пальці в кулак на руці, яка лежала ближче до мене, розігнув їх, знову зігнув.
— Я помираю, — сказав він. — Не знаю, як ви мене знайшли, але дайте мені померти в мирі.
— Тоді, мабуть, настав вам час зняти зі своїх грудей великий тягар, — сказав я.
Клейтон обернув голову на подушці й знову подивився на мене.
— Скажіть мені, як вас звати.
— Тері. Тері Арчер. — Я на мить завагався. — А як звати вас?
Він знову проковтнув слину.
— Клейтон, — сказав він. — Я завжди був Клейтоном. — Його погляд опустився вниз. Він дивився на складки в лікарняних простирадлах. — Клейтон Слоун, Клейтон Бідж. — Він зробив паузу. — Це залежало від того, де я на той час був.
— Дві родини? — запитав я.
Я зумів розплутати цей вузол. Адже Синтія багато розповідала мені про батька. Весь час у дорозі. Туди й назад по країні. Кілька днів удома, кілька днів у від’їзді, знову повернення на кілька днів. Половину свого життя прожив в іншому місці.
Несподівано обличчя його освітилося, коли йому сяйнула одна думка.
— Синтія, — сказав він, звертаючись до мене. — Вона тут? Вона з вами?
— Ні, — сказав я. — Не знаю. Я не знаю, де вона тепер. Можливо, вона вже повернулася додому, в Міл форд, я можу це лише припускати. З нашою донькою Ґрейс.
— Ґрейс, — сказав він. — Моя онука.
На мить Клейтон заплющив очі, ніби йому стало боляче. Але я не думаю, що то був фізичний біль.
— Мій син, — сказав він. — Де мій син?
— Тод? — запитав я.
— Ні, ні, — сказав він. — Не Тод. Джеремі.
— Я думаю, він саме повертається додому з Мілфорда.
— Що ви сказали?
— Він повертається додому. Принаймні я так думаю.
Клейтон, схоже, стривожився, його очі широко розплющилися.
— Що він робив у Мілфорді? Коли він туди поїхав? Тому він і не приїздив сюди зі своєю матір’ю?
Потім його очі заплющилися й він забурмотів:
— Ні, ні, ні.
— Що з вами? — запитав я.
Він підняв стомлену руку і спробував відмахнутися від мене.
— Залиште мене, — попросив він, не розплющуючи очей.
— Я не розумію, — сказав я. — Хіба Джеремі й Тод не одна й та сама особа?
Його повіки повільно піднялися — так підіймається завіса на сцені.
— Цього не могло трапитися… Я такий стомлений.
Я нахилився до нього ближче. Мені було вкрай прикро тиснути на старого, хворого чоловіка, не менш прикро, аніж дивитися, як Вінс тримає в’язнем стару, калічну жінку, а проте були речі, які мені конче було потрібно знати.
— Скажіть мені, — повторив я. — Чи Джеремі й Тод одна й та сама особа?
Він повільно обернув голову на подушці й подивився на мене.
— Ні. — Він зробив паузу. — Тод мертвий.
— Коли? Коли Тод помер?
— Тієї ночі, — покірно відповів Клейтон. — Разом зі своєю матір’ю.
Отже, то були вони. В автомобілі, на дні затопленого кар’єру. Коли стануть відомі результати тестів, які порівнюватимуть ДНК Синтії з тими зразками, які було взято зі знайдених в автомобілі тіл, необхідний зв’язок буде встановлено.
Клейтон слабко підняв руку, показав на маленький столик.
— Ще води? — запитав я.
Він кивнув. Я подав йому склянку, й він зробив довгий ковток.
— Насправді я не такий слабкий, яким здаюся, — сказав він, тримаючи склянку з таким виглядом, ніби це було казна-яке досягнення. — Іноді, коли приходить Ініда, вдаю, ніби я в комі, щоб мені не треба було говорити з нею і щоб вона менше нарікала тут на свої проблеми. Я ще можу трохи ходити. Я ще можу дійти до унітаза. Іноді я навіть доходжу туди вчасно.
Він показав рукою на зачинені двері в протилежному кінці кімнати.
— Патрисія й Тод, — сказав я. — Отже, вони обоє мертві.
Очі Клейтона знову заплющилися.
— Ви повинні розповісти мені, що Джеремі робив у Мілфорді.
— Точно не знаю, — сказав я. — Але, думаю, він стежив за нами. Стежив за нашою родиною. Гадаю, він таємно проникав у наш дім. Я не можу сказати напевне, але думаю, що він убив тітку Синтії, Тес.
— О Боже… — промовив Клейтон. — Сестру Патрисії. Вона мертва?
— Її закололи ножем, — сказав я. — І чоловік, якого ми найняли, щоб він розслідував для нас деякі справи, теж вбитий.
— Цього не може бути. Вона сказала, що він знайшов собі роботу. На заході.
— Що ви кажете?
— Ініда. Вона сказала мені, що Джеремі знайшов роботу в… в Сієтлі чи десь там. Що то була для нього велика нагода й він мусив туди поїхати. Що незабаром він приїде побачитися зі мною. Що саме тому він жодного разу не приїхав до мене. Я думав… Власне, я не надавав цьому великої ваги, то була, як мені здавалося, цілком істотна причина. — Здавалося, він на мить задрімав. — Джеремі, він… він просто не може не бути таким, який він є. Це вона зробила його таким, який він є. Він робить усе, що вона йому скаже. Вона отруїла його ненавистю до мене в той день, коли він народився. Я навіть не знаю, чого вона приїздить сюди. Вона каже мені: тримайся, лише протримайся трохи довше. Схоже, її мало турбує, що я помру. Проте вона ще не хоче, щоб я помер. Вона щось надумала, я це відчуваю. Вона брехала мені. Вона брехала мені про все, брехала мені про Джеремі. Вона не хотіла, щоб я знав, куди він поїхав.