Серйозна проблема виникала тоді, коли якась учителька або вчитель просили учнів залишитися на якийсь час у класі після дзвінка. Це могло бути пов’язане з якимись заходами масового характеру або з останніми настановами щодо виконання домашніх завдань. У таких випадках Ґрейс сиділа там, охоплена панікою, не тому, що її мати стане турбуватися, а тому, що, стривожена затримкою, вона може прийти по неї до школи, щоб забрати.
— І мій телескоп зламався, — сказала Ґрейс.
— Як це, зламався?
— Та підставка, яка підтримує трубку з лінзами, розхиталася. Я наче трохи її закріпила, але вона розхиталася знову.
— Я подивлюся, в чому справа.
— Мені треба стежити за астероідами-вбивцями, — сказала Ґрейс. — Я не зможу побачити їх, якщо мій телескоп буде зламаний.
— Окей, — мовив я. — Спробую його полагодити.
— А ти знаєш, що коли астероїд упаде на землю, ефект буде такий, ніби одночасно вибухнув мільйон ядерних бомб?
— Не думаю, що так багато, — сказав я. — Але згоден з тобою, що наші справи тоді будуть кепські.
— Коли у своїх страшних снах я бачу, як астероїд падає на землю, то думаю про те, що могла б відвернути його, коли б перед тим як лягти спати, подивилася на небо й побачила, що він наближається.
Я кивнув. Справа була в тому, що ми купили їй не найдорожчий телескоп. Власне, він був найдешевший серед інших. І йшлося не тільки про те, що не варто витрачати цілий статок на якусь річ, якщо ви не певні, що ваша дитина не втратить незабаром до неї інтерес; ми просто не маємо стільки грошей, аби ними розкидатися.
— А як щодо мами? — запитала Ґрейс.
— А до чого тут мама?
— Вона й далі ходитиме зі мною?
— Я з нею побалакаю, — сказав я.
— Побалакаєш з ким? — запитала Синтія, заходячи до кухні.
Синтія чудово виглядала цього ранку. Була надзвичайно гарною, якщо висловитися точніше. Вона дивовижна жінка, і мені ніколи не набридало милуватися її зеленими очима, високими вилицями, вогнисто-рудим волоссям. Її краса була вже не такою, як тоді, коли я вперше її зустрів, але не менш драматичною. Люди думають, вона робить якісь спеціальні вправи, але, як на мене, це тривога допомогла їй зберегти фігуру. Вона спалює калорії, коли перебуває у стані неспокою. Вона не бігає підтюпцем, не ходить до гімнастичної зали. Та й навряд чи ми могли б дозволити собі членство в якомусь гімнастичному клубі.
Як вже було сказано, я вчитель англійської середньої школи, а Синтія працює у крамниці, — хоч вона й має диплом із вивчення родинних проблем і деякий час працювала в галузі соціології, — тож ми не купаємося в грошах.
Ми маємо цей будинок, доволі просторий для трьох, у скромному кварталі, розташованому лише за кілька кварталів від того будинку, в якому виросла Синтія. Ви можете подумати, що Синтія хотіла б оселитися якомога далі від свого батьківського дому, але мені здається, вона не хотіла бути від нього надто далеко на той випадок, якби туди хтось прийшов і захотів її бачити.
Нашим автомобілям по десять років, свої вакації ми проводимо досить скромно. Щоліта винаймаємо на тиждень хатину мого дядька неподалік від Монпельє, а три роки тому, коли Ґрейс було п’ять років, ми поїхали в Діснейленд і оселилися поза парком у дешевому мотелі в Орландо, де о другій годині ранку можна почути, як який-небудь хлопець в сусідньому номері остерігає свою дівчину, щоб вона була обережнішою і не надто стискала зуби.
А проте, я переконаний, ми живемо досить пристойно і більш або менш щасливі. Здебільшого вдень.
Щоправда, уночі нам іноді буває нелегко.
— Із учителькою Ґрейс, — відповів я, безсоромно збрехавши про те, з ким просила мене Ґрейс поговорити.
— А про що ти маєш намір поговорити з учителькою Ґрейс? — запитала Синтія.
— Я казав про те, що неодмінно піду на найближчі батьківські збори й перекинуся кількома словами з нею, місіс Ендерс, — мовив я. — Останнього разу, коли на ці збори ходила ти, у моїй школі теж були батьківські збори того самого вечора, чомусь воно завжди буває так.
— Вона дуже мила, — сказала Синтія. — Вважаю, вона набагато приємніша, аніж торішня вчителька, її звали місіс Фелпс, якщо не помиляюся. Думаю, вона була трохи підла.
— Я ненавиділа її, — приєдналася до розмови Ґрейс. — Вона примушувала нас годинами стояти на одній нозі, коли ми поводилися погано.
— Мені треба йти, — сказав я, зробивши ще один ковток холодної кави. — Мабуть, нам треба купити нову кавоварку, Синті.
— Подивлюся, — відказала Синтія.
Коли я підвівся з-за столу, Ґрейс подивилася на мене розпачливим поглядом. Я знав, чого вона від мене хоче. Поговори з нею. Будь ласка, поговори.
— Тері, ти не знаєш, де запасний ключ? — запитала Синтія.
— Ти про що? — здивувався я.
Вона показала мені на порожній гачок на стіні біля самих кухонних дверей, що відчинялися на наш задній двір.
— Де наш запасний ключ?
Це був той ключ, яким ми користувалися, коли виходили прогулятися абощо й не хотіли брати з собою кільце, обтяжене дистанційними автомобільними пультами та ключами від робочих кабінетів.
— Я не знаю. Ґрейс, ти не брала ключа?
У Ґрейс ще не було власного ключа від дому. Він навряд чи був їй потрібен, поки Синтія водила її до школи й зі школи. Вона похитала головою й спопелила мене гнівним поглядом.
Я стенув плечима.
— Може, й справді я його брав і залишив десь біля ліжка.
Я протиснувся боком біля Синтії і понюхав її волосся, коли проходив.
— Ти мене проведеш? — запитав я.
Вона пішла за мною до передніх дверей.
— Щось сталося? — запитала вона. — З Ґрейс усе гаразд? Вона якась дуже тиха сьогодні вранці.
Я зробив гримасу й похитав головою.
— Ти знаєш, у чому річ. Їй вісім років, Синті.
Моя дружина сердито відступила від мене на крок.
— Вона пожалілася тобі на мене?
— Вона лише хоче почувати себе трохи більш незалежною.
— Тепер я розумію, в чому річ. Вона хотіла, щоб ти поговорив зі мною, а не з учителькою.
Я стомлено усміхнувся.
— Вона каже, інші діти сміються з неї.
— Вона це переживе.
Я хотів їй щось відповісти, але подумав, що ми сперечалися про це надто часто, й у мене просто немає нових аргументів.
Тож паузу заповнила Синтія.
— Ти знаєш, скільки на світі поганих людей. Вони повсюди.
— Знаю, Синті, знаю. — Я намагався, щоб у моєму голосі не прозвучали нотки розчарування та втоми. — Але доки ти її проводжатимеш? Доки їй буде дванадцять років? П’ятнадцять? Ти водитимеш її й до дев’ятого та дванадцятого класів?
— Я про це подумаю, коли надійде час, — сказала Синтія. Вона зробила паузу. — Я знову бачила ту машину.
Машина. Вона завжди бачила машину.
Синтія побачила з виразу мого обличчя, що я в це не вірю.
— Ти думаєш, я збожеволіла, — сказала вона.
— Я не думаю, що ти збожеволіла.
— Я бачила його двічі. Коричневий автомобіль.
— Що за автомобіль?
— Я не знаю. Звичайний собі автомобіль. Із затемненими вікнами. Коли він проминає мене й Ґрейс, трохи стишує хід.
— Він зупинявся? Водій тобі щось сказав?
— Ні.
— Ти запам’ятала номер?
— Ні. Першого разу я просто не встигла про це подумати. Другого — була надто схвильована.
— Синті, це, мабуть, просто хтось із тих людей, які живуть поблизу. Водії повинні стишувати хід. Тут шкільна зона. Пам’ятаєш, як одного дня копи поставили тут радар з контролю над швидкістю? Щоб у цю пору дня люди не перевищували тут швидкості.
Синтія відвернула від мене погляд і склала руки на грудях.