— О, так, — сказав він. — Мені справді згадується така пара, але вони проїхали тут давно, мабуть, годину тому. Вікна в них були затемнені, але я пам’ятаю, що бачив крісло. Вони замовили каву, якщо не помиляюся. Поїхали он туди.
І він показав рукою в напрямі загального потоку.
— «Імпала»?
— Чоловіче, я не знаю. Ви заважаєте мені працювати.
Я побіг назад до «Хонди», сів поруч із Клейтоном.
— Схоже, Джеремі й Ініда тут були. Чекають.
— Але ж тепер їх тут нема, — сказав Клейтон.
Я стиснув кермо, відпустив його, знову стиснув, ударив по ньому кулаком. Моя голова була готова вибухнути.
— Ви знаєте, де ми тепер, чи не так? — запитав Клейтон.
— Що таке? Звісно, я знаю, де ми.
— То ви повинні знати, що ми проминули, коли сюди їхали. На північ звідси, на відстані кількох миль. Я впізнав дорогу, коли ми проїздили повз неї.
То була дорога до кар’єру Фела. З виразу мого обличчя Клейтон зрозумів, я знаю, про що він каже.
— Ви досі не зрозуміли? — запитав Клейтон. — Тут треба знати, в який спосіб Ініда мислить, а мислить вона цілком логічно. Синтія зі своєю донькою має нарешті, закінчити своє життя в тому самому місці, в якому, на думку Ініди, їй треба було бути протягом усіх цих років. І, можливо, цього разу Ініда навіть не боїться, що тіла в автомобілі будуть відразу знайдені. Нехай поліція їх знайде. Люди тоді подумають, що Синтія збожеволіла, що вона почувала себе винною, була в розпачі через те, що сталося, через смерть своєї тітки. Тож вона поїхала туди і спрямувала автомобіль у провалля.
— Але ж це божевілля, — сказав я. — Якщо одного разу це спрацювало, то тепер не спрацює. Адже є кілька людей, які про це знають. Ми. Вінс. Це справжнє божевілля.
— Саме так, — сказав Клейтон. — У цьому вся Ініда.
Я мало не врізався в якийсь «Бітл», коли виїздив із майданчика, прямуючи туди, звідки ми приїхали.
Я довів швидкість до дев’яноста миль за годину з лишком, і коли ми наблизилися до кількох крутих поворотів, де дорога звертала на північ до Отіса, я мусив натиснути на гальмо, щоб не втратити контроль над машиною. Коли ми проїхали ці повороти, я знову зняв ногу з гальма. Ми мало не вбили оленя, який перебіг перед нами дорогу, мало не зачепили передню частину трактора, коли фермер вивів його з-за повороту.
Клейтон лише здригався.
Він з останніх сил тримався правою рукою за ручку дверцят, але жодного разу не попросив мене стишити хід і їхати повільніше. Він розумів, що, можливо, ми вже запізнилися.
Я не знаю, скільки в нас забрало часу доїхати до дороги, яка вела на схід з Отіса. Півгодини, а може, й годину. Мені здавалося, що минула вічність. Я не міг бачити нічого очима своєї свідомості, крім Синтії й Ґрейс. І уява не переставала малювати їх мені в автомобілі, який зривається зі скелі й летить у озеро на дні провалля.
— Бардачок, — сказав я Клейтону. — Відкрийте його.
Він потягся вперед, із певним зусиллям, відкрив бардачок.
Там лежав пістолет, який я взяв із Вінсового пікапа. Він дістав його, коротко оглянув.
— Тримайте його, поки ми туди не доїдемо, — сказав я.
Клейтон мовчки кивнув, але потім судомно закашляв.
То був глибокий, скреготливий, лункий кашель, що, здавалося, підіймався вгору від пальців його ніг.
— Сподіваюся, я зможу, — сказав він.
— Сподіваюся, ми обидва зможемо, — сказав я.
— Якщо вона тут, — сказав він. — Якщо ми встигнемо, то що, ви думаєте, скаже мені Синтія? — Він зробив паузу. — Я проситиму в неї пробачення.
Я подивився на нього, і в тому погляді, яким він мені відповів, прочитав, як йому шкода, що він нічого більше не зможе зробити, як попросити вибачення. Але з його виразу я зрозумів, що хоч як пізно воно надійде, хоч яким неадекватним може здатися, але його прохання буде щирим.
Він був тим чоловіком, якому треба буде просити пробачення за все своє життя.
— Можливо, — сказав я, — у вас буде шанс.
Клейтон, навіть у своєму стані, раніше побачив дорогу до каменоломні, ніж я. Вона ніяк не була позначена й така вузька, що проїхати повз неї було дуже легко. Я мусив натиснути на гальма, й ремені безпеки врізалися нам у плечі, коли ми рвучко нахилилися вперед.
— Дайте мені пістолет, — сказав я, — тримаючи кермо лівою рукою, коли ми їхали вузьким путівцем, затиснутим між двома рядами дерев.
Дорога круто бралася вгору, дерева стали розходитися, й лобове скло автомобіля заповнилося синім безхмарним небом. Потім дорога стала майже рівною й вивела нас на невеличку галявину, і там, попереду нас, я побачив задню частину коричневої «Імпали» праворуч і стару сріблясту «Тойоту» Синтії — ліворуч.
Між двома машинами стояв і дивився на нас Джеремі Слоун. Він щось тримав у своїй правій руці.
Коли він її підняв, я побачив, що то пістолет, а коли лобове скло нашої «Хонди» розлетілося на друзки, зрозумів, що він заряджений.
Розділ сорок восьмий
Я натиснув на гальма й зупинив автомобіль одним плавним рухом, розстебнув ремінь безпеки, відчинив дверцята й пірнув назовні. Я знав, що залишаю Клейтона захищати самого себе, але в ту мить я думав лише про Синтію й Ґрейс. За якихось дві секунди я мусив оцінити ситуацію, але той факт, що автомобіль Синтії був ще над проваллям, а не в озері, дав мені надію.
Я впав на землю й покотився у високу траву, потім відчайдушно стрельнув у небо. Я хотів, щоб Джеремі знав, що й у мене є пістолет, хай навіть я не вмів із нього стріляти. Я перестав котитися й обкрутився у траві так, щоб подивитися в той бік, де був Джеремі, але він кудись зник. Я в нестямі роззирнувся довкола, потім побачив, як його голова боязко вистромилася з-поза коричневої «Імпали».
— Джеремі! — закричав я.
— Тері! — Синтія. Це був не крик, а зойк розпачу. Голос долинув із її автомобіля.
— Тату! — Ґрейс.
— Я тут! — закричав я.
З «Імпали» пролунав інший голос:
— Убий його, Джеремі! Убий його!
Голос Ініди, яка сиділа на передньому пасажирському сидінні.
— Джеремі! — гукнув я. — Послухай мене. Твоя мати розповідала тобі, що трапилося у вашому домі? Вона розповіла тобі, чому ви мусили від’їхати так швидко?
— Не слухай його, — сказала Ініда. — Просто пристрель.
— Про що ти кажеш? — крикнув він, звертаючись до мене.
— Вона вистрелила в людину у вашому домі. У чоловіка на ім’я Вінс Флемінґ. Тепер він у лікарні й уже розповідає поліції про все. Ми з ним приїхали до Янґстауна учора ввечері. Я все розгадав. Я вже викликав поліцію. Не знаю, як ви спершу планували це зробити. Певно, збирались створити враження, ніби Синтія втратила глузд, ніби вона була якось причетна до смерті свого брата та своєї матері, тож приїхала сюди й заподіяла собі смерть. Так ви думали?
Я чекав відповіді. Не почувши ніякої, я провадив:
— Але тепер про цей ваш план усім відомо, Джеремі. Він уже не спрацює.
— Він сам не знає, що базікає, — сказала Ініда. — Я тобі сказала — убий його. Роби те, що наказує тобі мати.
— Мамо, — сказав Джеремі. — Я не знаю… Я ніколи нікого раніше не вбивав.
— Заткнися, йолопе. Ти ж щойно збирався вбити цих двох.
Я бачив потилицю Ініди, бачив, як вона кивнула в бік автомобіля Синтії.
— Так, але тут мені треба було лише зіпхнути автомобіль у провалля. Це зовсім не те.
Клейтон відчинив пасажирські дверці «Хонди» й повільно вибрався назовні. Я міг дивитися під автомобілем і бачив його черевики, його не затулені шкарпетками щиколотки, коли він намагався стати на ноги. Скалки розтрощеного кулею лобового скла посипалися з його штанів на землю.
— Повернися в машину, тату, — сказав Джеремі.
— Що? — вигукнула Ініда. — То він тут? — Вона побачила його в дзеркалі пасажирських дверцят. — Господи! — сказала вона. — Ти тупий, старий йолопе! Хто тебе випустив із лікарні?
Дуже повільно він дочовгав до «Імпали». Коли він дійшов до задньої частини автомобіля, то поклав руки на корпус, перестав хитатися й перевів подих. Схоже, він був на грані колапсу.
— Не роби цього, Інідо, — прохрипів він.