Выбрать главу

Як автомобіль перетнув край провалля й полетів на дно кар’єру, забравши з собою Клейтона, Ініду та Джеремі.

Я пропустив лише одну малу частинку, яка ще непокоїла мене, і я не був певен, що вона означає. Хоч у мене й було певне передчуття.

— Нічого собі, — сказала Рона Ведмор. — Це справжня історія.

— Вона таки справжня, — сказав я. — Якби мені треба було її вигадати, то я вигадав би щось набагато ймовірніше.

— Мені треба буде поговорити про це також із Ґрейс, — сказала Ведмор.

— Не тепер, — сказала Синтія. — Їй і без того довелося багато витерпіти. Вона виснажена.

Ведмор мовчки кивнула. Потім сказала:

— Я зроблю кілька дзвінків, домовлюся щодо водолазів, повернуся сюди пізніше, надвечір. — Вона обернулася до мене: — А ви рушайте до Мілфордської лікарні. Можу вас туди підвезти, якщо хочете.

— Дякую, — сказав я. — Я поїду туди трохи згодом, викличу таксі, якщо буде треба.

Ведмор пішла, а Синтія сказала, що йде нагору, трохи привести себе до ладу. Автомобіль Ведмор від’їхав лише хвилину тому, коли я почув, як до будинку наближається інша машина. Я відчинив передні двері, коли Ролі в довгому піджаку, накинутому на синю картату сорочку й сині широкі штани, вже підіймався на ґанок.

— Привіт, Тері! — сказав він.

Я приклав пальця до губів.

— Ґрейс спить, — сказав я.

Я жестом показав йому, щоб він ішов за мною на кухню.

— То ти їх знайшов? — запитав він. — Синтію теж?

Я кивнув, шукаючи в буфеті знеболювальних пігулок. Я знайшов пляшечку з ними, висипав кілька собі на долоню й набрав у склянку холодної води з-під крана.

— Ти здаєшся пораненим, — сказав Ролі. — Деякі люди на все готові, аби тільки домогтися тривалої відпустки.

Я мало не засміявся, але біль був надто сильний, і я вкинув три пігулки собі в рот і запив їх водою.

— Отже, — промовив Ролі. — Отже.

— Атож, — сказав я.

— То ти знайшов її батька? — запитав він. — Ти знайшов Клейтона?

Я кивнув.

— Це дивовижно, — сказав він. — Що ти його знайшов. Що Клейтон досі живий після всіх цих років.

— Справді дивовижно, — підтвердив я.

Я не став пояснювати Ролі, що хоч Клейтон і був живий усі ці роки, але його вже немає на світі.

— Можна тільки дивом дивуватися.

— А ти не хочеш запитати мене про Патрисію? — поцікавився я. — Або про Тода? Тобі не цікаво знати, що сталося з ними?

Очі Ролі затанцювали.

— Звісно, хочу. Тобто я хотів сказати, що вже знаю, що вони мертві, і їхні тіла знайдено в затопленому кар’єрі.

— Так, це правда. Але, схоже, ти вже знаєш, хто їх убив, — сказав я. — А то б запитав би про це.

Погляд Роні спохмурнів.

— Я просто не хочу набридати тобі запитаннями. Минуло лише кілька хвилин відтоді, як ти повернувся додому.

— То ти хотів би знати, як вони померли? Що насправді сталося з ними?

— Безперечно, — сказав він.

— Зачекай хвилину. — Я випив іще один ковток води. Я сподівався, що пігулки скоро знімуть біль. — Ролі, це ти передавав гроші? — запитав я.

— Про що ти?

— Це ти передавав гроші? Для Тес. Щоб вона витратила їх на Синтію? Це був ти, чи не так?

Він нервово облизав собі губи.

— Що тобі розповів Клейтон?

— А що, ти думаєш, він мені розповів?

Ролі провів долонею по маківці голови, відвернувся від мене.

— Він розповів тобі все, чи не так?

Я не сказав нічого. Я вирішив, буде ліпше, якщо Ролі думатиме, що я знаю більше, ніж я насправді знаю.

— Святий Боже, — сказав він, хитаючи головою. — Старий сучий син. Він заприсягся мені, що ніколи нікому не скаже. Він думає, це я допоміг тобі його знайти, еге ж? Тому, мабуть, він і порушив нашу домовленість.

— Ти так це називаєш, Ролі? Домовленість?

— Ми уклали з ним угоду! — Він похитав головою у гніві. — Я такий близький до пенсії. Усе, чого я хочу, це трохи спокою, забратися геть із цієї паскудної школи, виїхати звідси, виїхати з цього проклятущого міста.

— Чому б тобі просто не розповісти мені все, Ролі. А я тоді порівняю, чи твоя версія збігається з версією Клейтона.

— Він розповів тобі про Коні Ґормлі, правда ж? Про нещасний випадок на дорозі.

Я не сказав нічого.

— Ми поверталися назад із риболовлі, — сказав Ролі. — Це Клейтон запропонував зупинитися й випити пива. Я міг би поїхати додому, не зупиняючись, але я сказав окей. Ми увійшли до того бару, ми хотіли тільки випити пива і їхати далі, й тут ця дівчина стала чіплятися до мене, ти ж знаєш, як її звали?

— Коні Ґормлі.

— Атож. Я хочу сказати, вона підсіла до мене, випила кілька кухлів пива, і зрештою я теж замовив собі ще кілька. Клейтон сприймав усе це дуже легко й радив мені так робити теж, але я сам не знаю, як усе це, в біса, сталося. Та дівка Коні і я вислизнули з бару, поки Клейтон ходив відлити, і це закінчилося за баром, на задньому сидінні її автомобіля.

— Ви й Мілісента були тоді вже одружені, — сказав я.

Це не було твердження, бо я не був певен. Але сердитий погляд Ролі сказав мені, що моя репліка йому не дуже сподобалася.

— Буває, я послизаюся, — сказав він.

— Отже, ти послизнувся з Коні Ґормлі. Яким же чином, почавши на задньому сидінні свого автомобіля, вона опинилася в тій канаві?

— Коли ми… коли ми закінчили і я попрямував назад до бару, вона попросила в мене п’ятдесят баксів. Я відповів їй, що якщо вона хвойда, то повинна була сказати це мені відразу, але я навіть не певен, що вона була хвойда. Можливо, їй просто потрібні були ті п’ятдесят баксів. Хай там як, але я їй не заплатив, і тоді вона сказала, що навідається до мене додому й попросить ці гроші в моєї жінки.

— Он як.

— Вона влаштувала сварку біля автомобіля, стала мене штовхати, і, певно, я штовхнув її у відповідь, можливо, занадто сильно, вона впала і вдарилася головою об бампер, і то був кінець.

— Вона померла, — сказав я.

Ролі зробив ковтальний рух.

— Люди нас бачили, чи не так? У барі? Вони могли пригадати мене й Клейтона. Я подумав, якщо вона буде збита машиною, то це сприймуть як нещасний випадок, що вона вийшла на дорогу, була п’яна, і тоді не стануть шукати чоловіка, який підібрав її в барі.

Я похитав головою.

— Тері, — сказав він. — Якби ти опинився в моїй ситуації, ти б теж запанікував. Я знайшов Клейтона, розповів йому, що я зробив, і з виразу його обличчя зрозумів, що й він, як і я, відчув себе в пастці, що в нього немає найменшого бажання розмовляти з копами. Я тоді не знав, яким життям він жив, що він був не тим, за кого себе видавав, що він жив подвійним життям. Тож ми поклали її в машину, провезли далі по шосе, потім Клейтон поставив її біля дороги і штовхнув під машину, коли я проїхав мимо. Потім ми поклали її в канаву.

— Господи! — сказав я.

— Немає такої ночі, щоб я не думав про це, Тері. Це було жахливо. Але іноді людина потрапляє в ситуацію, з якої не бачить іншого виходу, як зробити те, чого вона ніколи не зробила б за нормальних обставин. — Він знову похитав головою. — Клейтон дав мені клятву, що ніколи нікому про це не скаже. Сучий син.

— Він і не сказав, — промовив я. — Я намагався випитати в нього це, але він тебе не виказав. А тепер дозволь мені вгадати, як розвивалися події далі. Однієї ночі Клейтон, Патрисія й Тод зникають із лиця землі, ніхто не знає, що з ними сталося, навіть ти не знаєш. Потім одного дня, десь через рік, а може, через кілька років, ти чуєш телефонний дзвінок. Це Клейтон. Послуга за послугу. Він допоміг тобі прикрити вбивство Коні Ґормлі, тепер він хоче, щоб ти зробив щось для нього. Став, так би мовити, його кур’єром. Передавав гроші. Він надсилатиме їх тобі, можливо, на твою поштову скриньку абощо. А ти потайки передаватимеш їх Тес, підкидатимеш у її машину, загортатимеш у її газету — як тобі буде зручно.

Ролі дивився на мене здивованим поглядом.

— Атож, — сказав він. — Приблизно так усе й було.