Він кивнув, слабко мені всміхнувся.
— Якщо я матиму шанс зустрітися з Синтією, то знайду в собі сили.
— Що тут відбувається?
Ми обидва обернули голови до дверей. Там стояла медсестра, струнка чорношкіра жінка, віком десь між сорока й п’ятдесятьма роками, з виразом великого подиву на обличчі.
— Містере Слоун, що ви, скажіть мені, ради Бога, робите?
Він щойно скинув свої піжамні штани і стояв перед нею, голий нижче пояса. Ноги в нього були білі й тонкі, його геніталії геть висохли й зморщилися.
— Я вдягаюся, — сказав він. — Хіба ви не бачите?
— Хто ви? — запитала вона, обертаючись до мене.
— Його зять, — відповів я.
— Я ніколи не бачила вас раніше, — сказала вона. — Ви хіба не знаєте, що приймальні години закінчилися?
— Я щойно приїхав до міста, — пояснив я. — І мені треба було побачитися зі своїм тестем негайно.
— Ви повинні покинути наш заклад, — сказала вона. — А ви лягайте в постіль, містере Слоун. — Вона була тепер у ногах ліжка й побачила від’єднане внутрішньовенне живлення. — Побійтеся Бога, — сказала вона, — що ви зробили?
— Я вирішив вас покинути, — мовив Клейтон, натягуючи свої білі труси.
Для кожного, хто дивився на нього збоку, ці слова в його стані набували подвійного значення. Він сперся на мене, коли нахилився, щоб підсмикнути труси на свої худі ноги.
— Ви справді нас покинете, якщо негайно не під’єднаєтеся до цієї трубки, — сказала медсестра. — Тут навіть нема про що говорити. Невже я повинна викликати вашого лікаря посеред глупої ночі?
— Робіть те, що повинні робити, — сказав він їй.
— Насамперед я повинна викликати службу охорони, — промовила вона й, круто обернувшись на своїх черевиках із гумовими підошвами, вийшла з кімнати.
— Я знаю, що прошу у вас забагато, — сказав я. — Але ви повинні поквапитися. Я піду подивлюся, чи вдасться мені знайти візок.
Я вийшов у коридор і помітив вільне крісло біля пункту чергування медсестер. Я підбіг до нього й побачив, що наша сестра розмовляє по телефону. Вона закінчила свою розмову й побачила, що я повертаюся до палати Клейтона, штовхаючи перед собою вільне крісло.
Вона підбігла і схопилася однією рукою за крісло, а другою — за мою руку вище ліктя.
— Сер, — сказала вона, стишуючи голос, щоб не розбудити інших хворих, але зберігаючи авторитетність, — ви не зможете забрати цього пацієнта з лікарні.
— Він хоче її покинути, — сказав я.
— У такому стані він не здатний мислити ясно, — сказала вона. — А якщо не здатний, то ви повинні зробити це за нього.
Я скинув її руку.
— Це рішення належить до тих, які він сам повинен ухвалювати.
— Ви так вважаєте?
— Він так вважає. — Я стишив голос і заговорив дуже серйозним тоном. — Це, мабуть, для нього останній шанс побачитися зі своєю дочкою. І своєю онукою.
— Якщо він хоче з ними побачитися, він може запросити їх, щоб вони навідали його тут, — заперечила вона. — Ми можемо навіть порушити правило приймальних годин, якщо проблема в цьому.
— На жаль, вона дещо складніша, аніж ви уявляєте.
— Я готовий, — сказав Клейтон.
Він з’явився у дверях своєї палати. Він узув свої черевики без шкарпеток і ще не застебнув гудзики сорочки, але піджак був уже на ньому, і, схоже, він навіть пригладив пальцями свого ріденького чуба. Він мав вигляд старого безпритульного волоцюги.
Сестра не здавалася. Вона відпустила крісло й підійшла до Клентона, подивилася йому у вічі.
— Ви не можете піти звідси, містере Слоун. Вас міг би відпустити лише ваш лікар, доктор Вестрі, і можу вас запевнити, він ніколи не дозволить, щоб це сталося. Я негайно зателефоную йому.
Я поставив крісло так, щоб Клейтон міг опуститися в нього. Я обкрутив крісло на коліщатах і покотив його до ліфта.
Сестра побігла назад до свого пункту, схопила телефон і крикнула у слухавку:
— Охорона! Я ж просила вас піднятися сюди негайно!
Двері ліфта розчинилися, і я заштовхав Клейтона всередину, натиснув на кнопку першого поверху й дивився, як сестра спопеляє нас поглядом, поки двері не зачинилися.
— Коли двері відчиняться, — спокійно сказав я Клейтонові, — я покочу вас звідси, аж курітиме за мною!
Він не сказав нічого й лише міцніше вхопився пальцями за підлокітники крісла. Я пошкодував, що воно не має ременя безпеки.
Двері розчинилися, і я побачив попереду близько півсотні футів коридору, які відокремлювали нас від дверей кімнати невідкладної допомоги та паркувального майданчика, який був відразу за нею.