Клейтон зітхнув.
— Тут не про вас ідеться.
— Заткнися! — гарикнула Ініда.
— Джеремі! — гукнув я. — Кинь пістолет. Кинь його.
Я тримався обома руками за зброю Вінса, лежачи у траві. Я нічого не знав про пістолети, але знав, що треба тримати його так міцно, як тільки міг.
Він підвівся зі своєї схованки за «Імпалою» й вистрелив. Земля бризнула вгору праворуч від мене, і я інстинктивно відкотився ліворуч.
Синтія знову зойкнула.
Я почув шарудіння ніг, які бігли по гравію. Джеремі швидко наближався до мене. Я перестав перекочуватися, прицілився в постать, що бігла до мене, й вистрелив. Але куля пішла в «молоко», і, перш ніж я встиг вистрелити вдруге, Джеремі копнув ногою, цілячись у пістолет, і боляче вдарив мене носаком свого черевика по тильному боці моєї правої руки.
Пальці в мене розімкнулися. Пістолет відлетів у траву.
Наступний удар носаком черевика поцілив мене в ребра. Біль пронизав мене, як удар блискавки. Я ще не встиг до кінця відчути цей біль, як він копнув мене носаком знову, й цього разу удар був такий сильний, що я перекотився на спину. Шматочки землі й травинки прилипли до моєї щоки.
Але йому ще було не досить. Він завдав і третього, останнього удару.
Мені забило дух. Джеремі стояв наді мною, зневажливо спостерігаючи, як я хапав ротом повітря.
— Пристрель його! — сказала Ініда. — Якщо ти цього не зробиш, поверни мені пістолет, і я зроблю це сама.
Він досі тримав пістолет у руці і стояв із ним наді мною. Він міг би пустити кулю мені в мозок із такою самою легкістю, як кинути монету в автомат на паркувальному майданчику, але рішучості на це йому не вистачило.
Я почав набирати повітря в легені, моє дихання повернулося до нормального, але я все ще відчував страхітливий біль. Здавалось, що в мене зламано кілька ребер.
Клейтон, усе ще спираючись на корпус автомобіля, подивився на мене, його очі були наповнені смутком. Я майже міг прочитати його думки. «Ми намагалися… — здавалося, казав мені він. — Ми зробили все, що могли. Ми хотіли, щоб усе закінчилося добре».
Але дорога до пекла вимощена добрими намірами.
Я перекотився на живіт, повільно зіп’явся навколішки. Джеремі знайшов у траві мій пістолет, підняв його й заткнув собі за пояс.
— Підводься, — наказав він мені.
— Ти що, мене не чуєш? — заверещала Ініда. — Пристрель його!
— Мамо, — сказав він. — А не ліпше буде посадити його в автомобіль, до тих двох?
Вона обміркувала цю пропозицію.
— Ні, — сказала вона. — Так не годиться. Вони повинні піти в озеро без нього. Так буде ліпше. Ми вб’ємо його десь в іншому місці.
Клейтон за допомогою рук, перекидаючи їх одну над одною, пересувався вздовж «Імпали». Він усе ще, здавалося, був на межі колапсу.
— Я… певно, я зараз відійду, — сказав він.
— Ти старий йолоп! — крикнула на нього Ініда. — Ти мусив залишатися в лікарні й померти там.
Їй доводилося так часто крутити головою, намагаючись устежити за всім, що відбувалося, аж я подумав, чи не скрутить вона собі в’язи. Я бачив ручки її інвалідного крісла, які підіймалися над підвіконнями задніх дверцят. Земля навколо була надто нерівною, надто горбкуватою, щоб витягувати його з автомобіля й спробувати пересуватися на ньому.
Джеремі довелося обирати, чи стежити за мною, чи підбігти й допомогти батькові. Він вирішив спробувати зробити обидві справи водночас.
— Не рухайся, — сказав мені він, тримаючи пістолет націленим на мене, поки відступав назад, до «Імпали».
Він хотів був відчинити задні дверці, щоб його батько міг сісти, але на задньому місці лежало інвалідне крісло, й тому він відчинив дверці водія.
— Сідай, — сказав Джеремі, дивлячись то на свого батька, то знову на мене.
Клейтон прочовгав ще два кроки й повільно опустився на сидіння.
— Мені треба випити трохи води, — сказав він.
— О, перестань скиглити, — сказала Ініда. — Заради Христа. З тобою завжди щось не так.
Я нарешті спромігся зіп’ястися на ноги й тепер просувався вздовж автомобіля Синтії, до місця водія, де вона сиділа. Ґрейс була поруч із нею. Звідти, де я стояв, я не міг роздивитися добре, але вони сиділи так нерухомо, що, мабуть, були якось прив’язані абощо.
— Моя люба, — сказав я.
Очі в Синтії були червоні, її щоки були змережані висохлими слізьми. Але Ґрейс досі плакала. Цівки сліз стікали вниз по її щоці.
— Він сказав, що він Тод, — промовила Синтія. — Але він не Тод.