— Ти думаєш, я не знаю, що люди базікають про мене?
— Послухай-но, у тебе негаразд із головою? Я не базікав про тебе. Я лише запитував себе…
— Ти себе запитував, чи я та сама дівчина. Та сама, чия родина зникла. Окей, я та сама дівчина. І надалі раджу тобі не пхати свого носа туди, куди не слід.
— Моя мати має руде волосся, — сказав я, уриваючи її. — Але не таке руде, як у тебе. Воно в неї біляво-руде, ти мене розумієш? Але твоє волосся — воно прекрасне. — Синтія закліпала очима. — Тож, можливо, я запитав кількох людей про тебе, бо хотів знати, чи ти з кимось зустрічаєшся, і вони сказали мені, що ні, і тепер я, думаю, зрозумів, у чім причина.
Вона подивилася на мене.
— Отже, — сказав я, ретельно запихаючи конспекти до свого ранця й закидаючи його за спину, — ти мені пробач і все таке.
Я підвівся й обернувся, щоб піти геть.
— Я й справді… — мовила Синтія.
Я зупинився.
— Ти й справді що?
— Я й справді ні з ким не зустрічаюся, — сказала Синтія, нервово проковтнувши слину.
Тепер я відчув, що розмовляв із нею надто різко.
— Я не хотів бути свинею, — сказав я. — Але ти здалася мені, знаєш, надто вразливою.
Ми погодилися на тому, що вона надто вразлива, а я був свинею, і сталося якось так, що ми продовжили свою розмову за чашкою кави в закусочній кампуса, де Синтія розповіла мені, що жила з тіткою, коли не навчалася в університеті.
— Моя тітка Тес — дуже пристойна особа, — сказала Синтія. — Вона не мала власних дітей, тож коли я прийшла жити до неї, після того як сталася та історія з моєю родиною, це, можна сказати, поставило її світ із ніг на голову. Але вона повелася мужньо. Ти ж розумієш, у якому становищі вона опинилася. Адже й вона мусила пережити свою власну трагедію, бо її сестра, зять та племінник зникли невідомо куди.
— А що сталося з твоїм будинком? З тим, у якому ти жила з батьками й братом?
Це було цілком у моєму стилі. Я був хлопець практичний. Родина дівчини кудись зникла, а я ставлю їй запитання суто матеріального змісту.
— Я не могла жити там самісінька, — відповіла Синтія. — А потім не було кому сплачувати іпотеку чи як воно там називається, тож, коли так і не вдалося знайти мою родину, банк, можна сказати, забрав будинок назад, а тоді втрутилися адвокати, й ті гроші, які мої батьки вклали в той дім, перевели на окремий рахунок, але на сплату іпотеки їх не вистачило. А тепер минуло вже багато часу, й усі вважають моїх батьків мертвими, ти розумієш? Юридично вони тепер мертві, навіть якщо насправді вони живі.
Синтія відвела очі й болісно скривилася.
Що я міг їй сказати?
— Тож тітка Тес допомогла мені закінчити школу. Щоправда, я іноді мала роботу влітку й таке інше, але скільки я там могла заробити? Навіть не знаю, як вона дала цьому раду — прогодувати мене, оплатити моє навчання. Певно, вона в боргах по вуха, але вона ніколи не нарікає.
— Чорт, — вилаявся я і ковтнув трохи кави.
А Синтія уперше усміхнулася.
— Чорт, — повторила вона. — Оце й усе, що ти можеш мені сказати, Тері? Чорт? — Її усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. — Пробач мені. Я й сама не знаю, яких слів чекаю від людей, коли розповідаю їм про свою пригоду. Не знаю, що я, в бісової матері, сказала б, якби сиділа навпроти себе.
— Не уявляю, як тобі пощастило це пережити, — мовив я.
Синтія ковтнула чаю.
— Іноді мені хочеться накласти на себе руки, розумієш? А потім я думаю, а що якби наступного дня вони повернулися? — Вона знову усміхнулася. — Ото був би для них сюрприз!
І знов усмішка злетіла в неї з обличчя, ніби її здуло звідти легким подмухом вітру.
Пасмо рудого волосся впало їй на очі, й вона відкинула його назад, собі за вухо.
— Річ у тому, — сказала вона, — що можливі два варіанти. Або вони мертві й ніколи не мали змоги попрощатися зі мною. Або вони досі живі, але їх не можна турбувати. — Вона виглянула у вікно. — Я не знаю, котрий із цих двох варіантів гірший для мене.
Ми мовчали десь хвилину або дві. Нарешті Синтія сказала:
— Ти хороший хлопець. Якби я з кимось зустрічалася, то з кимось таким, як ти.
— Якщо тобі буде геть зле, — сказав я, — то знаєш, де мене шукати.
Вона виглянула у вікно, подивилася на студентів, які там проходили, й на мить у мене виникло враження, ніби вона зникла з-перед моїх очей.
— Іноді, — сказала вона, — мені здається, я бачу когось із них.
— Що ти маєш на увазі? — запитав я. — Ти бачиш привид або щось таке?
— Ні, ні, — сказала вона, знову дивлячись у вікно. — Буває, я дивлюся на когось живого й думаю, що це мій батько або моя мати. Скажімо, коли я бачу людей зі спини. Я можу побачити в них щось дуже мені знайоме, у тому, як вони тримають голову, в тому, як вони йдуть, і мені здається, то вони. Знаєш, іноді я дивлюся на хлопця, десь на рік старшого, ніж я, і думаю, він міг би бути моїм братом, бо через сім років мій брат став би таким. Мої батьки й сьогодні були б дуже схожі на себе, правда ж? Але мій брат, він міг би дуже змінитися, але все одно в ньому залишилося б щось те саме, ти мене розумієш?