— Я — уся своя родина, — мав звичай казати він. — Більше немає нікого.
Він також не був сентиментальним. Не було запилюжених родинних альбомів, над якими можна було б довго сидіти, розглядаючи своїх родичів із попередніх поколінь, не було світлин із минулого, не було давніх любовних листів від його колишніх коханок, що їх Патрисії захотілося б спалити, після того як вона одружилася з ним. Річ у тому, що, коли йому було лише п’ятнадцять років, вогонь у кухні вийшов із-під контролю й спалив його батьківський дім. Усі спогади про два або три покоління розвіялися тоді з димом. Він був чоловіком сьогоднішнього дня, який жив задля нинішнього моменту, не зацікавлений у тому, щоб озиратися назад.
Патрисія теж не могла похвалитися багатьма родичами, але її родина принаймні мала свою історію. Вона зберігала безліч фотографій — у коробках із-під черевиків, якщо не в альбомах — своїх батьків, досить великої родини та друзів свого дитинства. Її батько помер від поліомієліту, коли вона була малою, але мати ще була жива, коли вона зустріла Клейтона. Він сподобався матері, хоча й здався надміру мовчазним. Він умовив Патрисію виїхати з міста, щоб одружитися, тож формального весілля не було, що неабияк розчарувало обмежену родину Патрисії.
На її сестру Тес Клейтон, однак, не справив великого враження. Їй не подобалося, що робота змушувала його більшу частину життя проводити в дорозі, тож Патрисії доводилося самій виховувати дітей протягом досить тривалих проміжків часу. Але він їх забезпечував, був досить пристойний, і його любов до Патрисії здавалася глибокою й щирою.
До того як вона познайомилася з Клейтоном, Патрисія Бідж працювала в аптеці, в Мілфорді на Норт-Брод-стрит, чиї вікна виходили на міський сквер і яка була розташована під старою бібліотекою, де вона мала звичай брати класичні записи з великої музичної колекції. Вона наводила лад на полицях, працювала за касою, допомагала аптекареві, але виконувала лише найпростішу роботу. Не мала спеціальної освіти, й розуміла, що треба було навчатися, опанувати якусь професію, ремесло, але наразі мусила працювати в тій аптеці, щоб заробляти собі бодай на скромне прожиття.
Та сама проблема стояла й перед її сестрою Тес, яка працювала на фабриці в Бриджпорті, де виготовляли радіодеталі.
Клейтон одного разу зайшов до аптеки в пошуках шоколадних цукерок «Марс бар».
Патрисія мала звичай казати, що якби її майбутньому чоловікові раптом не забаглося цукерок «Марс бар» того липневого дня 1967 року, коли він опинився проїздом у Мілфорді під час одного зі своїх торговельних відряджень, то все могло б обернутися зовсім по-іншому.
Щодо самої Патрисії, то для неї все обернулося дуже добре. Період залицяння тривав недовго й через кілька тижнів після одруження вона вже була вагітна Тодом. Клейтон знайшов для них будинок за доступною ціною на вулиці Гікорі, поруч із вулицею Пампкін-Ділайт-роуд і на відстані кинутого каменя від пляжу та протоки Лонґ-Айленд. Він хотів, щоб його дружина та син мали пристойний дім, у якому могли б мешкати, поки він перебуває в мандрах. Він відповідав за коридор, що тягся від Нью-Йорка до Чикаго, захоплюючи й Буфало, де він продавав машинне мастило та організовував постачання для магазинів, які торгували всілякою машинерією й були в зоні його ділової діяльності. Тут було безліч його постійних клієнтів, і роботи вистачало.
Через два роки по тому, як народився Тод, з’явилася на світ і Синтія.
Я думав про все це, поки їхав до середньої школи Ферфілда, де вчителював. Щоразу, коли я марив посеред білого дня, то ловив себе на тому, що здебільшого думаю про минуле своєї дружини, про її виховання, про її батьків та брата, яких ніколи не знав і, найімовірніше, ніколи й не знатиму.
Можливо, якби я мав нагоду провести з ними певний час, то зрозумів би глибше мотиви поведінки Синтії. Але реальність була в тому, що жінка, яку я знав і любив, сформувалася уже після того, як втратила свою родину, — чи після того, як родина втратила її, — а не перед тим, як це сталося.
Я зазирнув до закусочної «Пончики», щоб купити там чашку кави, здолавши спокусу купити й пончик з лимоном, поки був там, і ніс її з собою до школи, перекинувши через плече сумку з творами своїх учнів, коли побачив Роланда Карутерса, директора моєї школи й, мабуть, найкращого друга, якого я мав у тій установі.