— Ти не проти? — запитала вона.
— Звісно, ні!
Синтія підвела брови.
— Так, я бачу, моє товариство тобі не до вподоби.
— Мамо… — сказала Ґрейс.
Її мати всміхнулася. Якщо вона й справді була ображена, то цього не показала. Ґрейс не дуже повірила в щирість тієї усмішки й тому змінила тактику.
— Мені приємно іноді пройтися з татом для переміни.
— Що ти там читаєш? — запитала Синтія, звертаючись до мене.
Я розгорнув газету на рекламних оголошеннях із продажу нерухомого майна. Один раз на тиждень газета відводила спеціальний розділ, заповнений оголошеннями про продаж будинків.
— Та нічого.
— Як то нічого? Ти думаєш, нам слід переселитися?
— Я не хочу переселятися, — сказала Ґрейс.
— Ніхто нікуди не переселяється, — промовив я. — Хоч іноді мені й хочеться більше простору.
— Як ти можеш отримати більше простору без переселення? — запитала Синтія.
— Маєш слушність, — мовив я. — Отже, нам доведеться переселитися, щоб мати більше простору.
— Або добудувати цей простір тут, — сказала Синтія.
— Чудово! — вигукнула Ґрейс у захваті. — Ми збудуємо обсерваторію!
Синтія засміялася, потім сказала:
— Я мала на увазі ще одну туалетну кімнату.
— Ні, ні, — не хотіла здаватися Ґрейс. — Ми зробимо кімнату з діркою у стелі, щоб крізь ту дірку можна було бачити зорі, коли споночіє, і ви купили б мені більший телескоп, щоб дивитися крізь нього прямо вгору, а не крізь якесь паскудне вікно.
— Не кажи «паскудне», — промовила Синтія, але вона всміхалася.
— Гаразд, — погодилася Ґрейс. — Це я зробила хибний трюк?
У нашому домі завжди вживався цей вислів — «хибний трюк». Це був такий собі жартівливий вислів, яким ми з Синтією замінили «хибний крок». Ми застосовували його із Синтією дуже давно, і Ґрейс щиро повірила, що саме так і треба казати, коли ти припустишся якоїсь помилки.
— Ні, моя люба, це не хибний трюк, — сказав я. — Ми просто не хочемо від тебе чути це слово.
Ґрейс змінила тему розмови й запитала:
— А де мій дозвіл?
— Який дозвіл? — запитала мати.
— Дозвіл на екскурсію, — сказала Ґрейс. — Від нас вимагатимуть дозвіл.
— Моя люба, ти нічого не казала нам про якийсь дозвіл, — промовила Синтія. — Тобі не слід казати нам про такі речі в останню хвилину.
— Про який дозвіл ідеться? — запитав я.
— Ми сьогодні йдемо на екскурсію на пожежну станцію, і нас туди не пустять, якщо ми не покажемо дозвіл від батьків.
— Чому ти не сказала нам про це раніше?
— Не турбуйся, — заспокоїв я Ґрейс. — Зараз я тобі видам дозвіл.
Я побіг нагору, до кімнати, яка мала бути нашою третьою спальнею, але насправді була майстернею для шиття й кабінетом. У кутку стояв письмовий стіл, а на тому столі — комп’ютер, на якому ми працювали спільно з Синтією і яким я користувався, готуючись до своїх уроків. На тому ж таки столі була й друкарська машинка «Роял» із моїх університетських днів, я досі друкував на ній усілякі коротенькі нотатки, бо почерк у мене жахливий, а мені значно легше запхати аркуш у машинку, аніж умикати комп’ютер, відкривати World, створювати документ, потім друкувати його на принтері й таке інше.
Тож я швидко надрукував коротку записку до вчительки Ґрейс, у якій ми надавали нашій доньці дозвіл покинути територію школи й вирушити на екскурсію до пожежної станції. Я лише сподівався, що клавіша, яка друкувала «е», таке схоже на «с», не призведе до непорозумінь, а надто коли ім’я моєї доньки хтось прочитає як «Ґрсйс».
Я спустився вниз і віддав Ґрейс дозвіл, згорнувши його і звелівши покласти до свого ранця, щоб не загубився.
Коли я був уже у дверях, Синтія сказала мені:
— Не йди звідти, поки не переконаєшся, що вона увійде досередини.
Ґрейс цих слів не почула, бо вже вибігла на під’їзну алею, крутячись, наче дзиґа.
— А чом би їм спершу не пограти в якусь гру на шкільному подвір’ї? — сказав я. — А коли вони побачать такого суб’єкта, як я, що тиняється поблизу, хіба не повинні вони викликати копів?
— Якби я тебе там побачила, то негайно б заарештувала, — відповіла Синтія. — У такому разі доведи її до шкільного подвір’я. Оце й усе. — Вона притягла мене ближче до себе. — Отже, коли точно тобі треба бути у школі?
— Не раніше, аніж почнеться другий урок.
— То ти маєш у своєму розпорядженні ще майже годину, — сказала вона й обдарувала мене таким поглядом, яким вона обдаровує мене не так часто, як мені хотілося б.