— Так, — відповів я цілком незворушно. — Ви маєте рацію, місіс Арчер. Може, ви б хотіли сказати мені щось іще?
— Може, й хотіла б, містере Арчер, — сказала Синтія, усміхнувшись мені й легенько цьомкнувши в губи.
— Чи Ґрейс не запідозрить чого-небудь, якщо ми бігтимемо з нею до самої школи?
— А ви просто йдіть, — сказала Синтія й виштовхала мене у двері.
— Отже, який у нас план? — запитала Ґрейс, коли ми звернули на тротуар, ідучи поряд.
— План? Немає в нас ніякого плану.
— Я хотіла запитати, як далеко збираєшся ти мене вести?
— Думаю, я зайду до школи разом із тобою, а може, навіть посиджу з тобою у класі протягом години або десь так.
— Тату, не жартуй.
— А хто каже, що я жартую? Мені хочеться посидіти у твоєму класі з тобою. Подивитися, чи добре ти виконуєш свої завдання.
— Ти навіть не помістишся за партою, — застерегла мене Ґрейс.
— А я можу сісти на неї верхи. Я не примхливий.
— У мами сьогодні непоганий настрій, — сказала Ґрейс.
— Авжеж, непоганий, — погодився я. — У мами часто буває непоганий настрій.
Ґрейс подивилася на мене з таким виразом, ніби давала мені зрозуміти, що я тут не цілком щирий.
— Твоїй мамі доводиться багато про що думати цими днями. Вони були нелегкими для неї.
— Бо минуло двадцять п’ять років, — сказала Ґрейс.
Отак прямо й сказала.
— Атож, — підтвердив я.
— І через телевізійне шоу, — сказала вона. — Я не знаю, чому ви не дозволили мені подивитись його. Ти записав його на відео?
— Твоя мати не хоче, щоб ти переживала через те, що довелося пережити їй, — пояснив я.
— Одна з моїх подруг записала його на відео, — спокійно сказала Ґрейс. — Я, можна сказати, вже його бачила.
У тоні її голосу прозвучало: «Тож немає жодного сенсу його від мене ховати».
— А де ти його дивилася? — запитав я.
Синтія тримала свою дочку на такому короткому повідку, що вона знала б, якби Ґрейс пішла до подруги після школи. Може, Ґрейс таємно пронесла стрічку додому й подивилася її зі стишеним звуком, коли ми були нагорі, в кабінеті?
— Я ходила до неї додому під час перерви на обід, — сказала Ґрейс.
Навіть коли дитині лише вісім років, її не вдається ізолювати від зовнішнього світу. Мине ще п’ять років, і вона вже буде підлітком. Господи!
— Хоч би хто тобі показав це шоу, йому не слід було цього робити, — сказав я.
— Я думаю, той коп учинив підло, — мовила Ґрейс.
— Який коп? Про що ти говориш?
— А той, що давав інтерв’ю для шоу. Який живе у трейлері. В одному з тих блискучих. Який висловив подив, що мама сама-одна залишилася жива. Я думаю, він сказав це з натяком. Він натякав, що це зробила мама. Що мама повбивала їх усіх.
— Атож, правда твоя, він учинив, як дірка-в-дупі.
Ґрейс обернула голову й подивилася на мене.
— Це хибний трюк, — сказала вона.
— Лайка і хибний трюк — різні речі, — пояснив я, похитавши головою.
Мені не хотілося заглиблюватися в цю тему.
— А мама любила свого брата? Тода?
— Так. Вона любила його. Вона билася з ним, як це часто буває між сестрою й братом, але вона любила його. І вона не вбивала ані його, ані свою матір, ані свого батька, і мені шкода, що ти бачила це шоу й почула слова тієї дірки-в-дупі — атож, мерзенної дірки-в-дупі — бо це нечувано, щоб детектив висловлював таке припущення. — Я помовчав. — Ти скажеш своїй матері, що бачила шоу?
Ґрейс, трохи приголомшена тим, що я так безсоромно застосував лайливе слово, заперечливо похитала головою.
— Я думаю, вона дуже розсердилася б.
Це, мабуть, було правдою, але я не хотів їй цього казати.
— Ну, гаразд, можливо, ти поговориш з нею про це іншого разу, коли день для всіх буде добрим.
— Сьогодні буде добрий день, — сказала Ґрейс.
Попереду я побачив кількох школярів приблизно її віку, можливо навіть, то були її друзі. Дедалі більше дітей виходило з бічних провулків на нашу вулицю. Школу було видно за три квартали.
— Ми наближаємося, — сказала Ґрейс. — Ти можеш стежити за мною звідси.
— Гаразд, — погодився я. — Так і зробимо. Ти мене зараз випередиш. А я йтиму ходою старого діда. Як Тім Конвей.[8]
— Хто?
Я зачовгав ногами, і Ґрейс захихотіла.
— Бувай, тату, — сказала вона й прискорила ходу.
Я не відривав від неї погляду, роблячи свої маленькі кроки. Мене наздоганяли й випереджали діти, які йшли пішки або їхали на велосипедах, скейтбордах і роликових ковзанах.