Очі Тес блищали від сліз, коли я подивився на неї.
— Я думаю, ти сама повинна сказати про це Синтії, — промовив я.
Вона потяглася до мене і взяла за руку.
— О, звичайно, я не проситиму, щоб це зробив ти. Мені просто треба було сказати тобі першому, щоб, коли я скажу Синтії, ти був готовий допомогти їй це пережити.
Я сказав:
— Вона також має допомогти мені це пережити.
Тес усміхнулася на мої слова.
— Ти став для неї дуже надійною опорою в її непростому житті. Ти знаєш, спочатку я в це не вірила.
— Ти вже мені казала, — з усмішкою відповів я.
— Ти здавався мені надто серйозним. І надто наївним. Але ти виявився бездоганним. Я така рада, що вона знайшла тебе, після того як їй довелося стільки пережити.
Потім Тес відвернулася, але ще міцніше стиснула мою руку.
— І ще одне, — сказала вона.
Мовила це таким тоном, ніби те, про що вона хотіла мене повідомити, було важливішим за той факт, що вона помирає.
— Існують речі, про які я повинна розповісти, поки ще на це здатна, зняти тягар із душі. Ти розумієш, про що я кажу?
— Мабуть, розумію.
— І я не знаю, скільки в мене ще часу, щоб розповісти про це. А як щось станеться і я відійду завтра? А як мені не випаде більше нагоди розповісти тобі про те, що я знаю? Бо я не впевнена, чи Синтія готова почути все це, я навіть не знаю, чи буде їй якась користь із того, що вона це знатиме, бо те, що я маю сказати, принесе з собою більше запитань, аніж відповідей. Воно може більше завдати їй страждань, аніж допомогти.
— Тес, про що ти кажеш?
— Притримай своє нетерпіння і вислухай мене уважно. Ти повинен про це знати, бо одного дня воно може виявитися важливою деталлю головоломки. Сама я не знаю, що мені з цим робити, та, можливо, в майбутньому вам пощастить довідатися більше про те, що сталося з моєю сестрою, її чоловіком і Тодом. І в такому разі моя інформація може вам стати в пригоді.
Я дихав, але мав таке відчуття, ніби стримую подих, чекаючи, коли Тес скаже те, що вона має мені сказати.
— Як? — сказала Тес, подивившись на мене, як на ідіота. — Ти цього не хочеш знати?
— Господи, Тес, та звичайно ж хочу. Я чекаю.
— Ідеться про гроші, — сказала вона.
— Гроші?
Тес стомлено кивнула.
— Мені надходили гроші. Я, можна сказати, просто знаходила їх.
— Гроші звідки?
Її брови підскочили.
— Атож, це дуже серйозне запитання. Звідки надходили мені гроші? Від кого вони надходили?
Я пригладив рукою чуба, бо почав уже втрачати терпець.
— Будь ласка, розповідай від самого початку.
Тес повільно втягла повітря через ніс.
— Прогодувати Синтію й вивести її в люди мені було нелегко. Але я не мала вибору і вже казала тобі про це. Вона була моя небога, плоть і кров від моєї сестри. Я любила її так, наче вона моя рідна дитина, тому, коли це трапилось, забрала її до себе.
Вона була трохи дикою, та, коли зникли її батьки, це якимось чином навіть її заспокоїло. Вона почала серйозніше ставитися до життя, краще навчатися у школі. Іноді вона зривалася, звичайно. Якось уночі копи привели її додому, спіймавши десь з марихуаною.
— Справді? — запитав я.
Тес усміхнулася.
— Тільки не кажи їй про це, гаразд? — Вона притулила пальця до губів. — Ані слова.
— Не скажу.
— Лишень спробуй уявити собі, що таке сталося з тобою, ти втратив родину, й тобі здається, що тепер можна робити все, що заманеться: бешкетувати, приходити додому пізно і таке інше. Ти можеш це собі уявити?
— Думаю, що так.
— Але була в ній якась частина, що наказувала, аби вона взяла себе в руки. Якби раптом батьки повернулися, вона хотіла б показати їм, що чогось досягла в житті, не перетворилася на нікчему. Хоч вони й покинули її, вона хотіла, щоб вони могли пишатися нею. Тому вирішила навчатися далі, навчатися в коледжі.
— У Коннектикутському університеті, — підказав я.
— Атож. Це добрий навчальний заклад. Але й дуже недешевий. Я сушила собі голову над тим, як я зможу це собі дозволити. Оцінки в неї були непогані, але вони не дотягували до стипендії, якщо ти розумієш, про що я кажу. Я вже приготувалася залізти в борги задля неї, шукати якихось кредитів.
— Розумію.
— Перший конверт я знайшла в машині, на пасажирському сидінні, — сказала Тес. — Він просто лежав там. Я поверталася додому з роботи, сіла в свою машину й побачила поруч із собою конверт. Річ у тім, що я замкнула свій автомобіль, але залишила вікна прочиненими на півдюйма, було дуже спекотно, і я хотіла, щоб у машину проникло трохи повітря. Там була щілина, достатня для того, щоб у неї можна було просунути конверт, але не ширша. Конверт був досить товстий.