Синтія, яка вже сказала «на добраніч» Ґрейс, сиділа в ліжку, переглядаючи журнал. Вона лише перегортала сторінки, не виявляючи до них справжньої уваги.
— Мені треба буде завтра навідатися до крамниць, — сказала вона, не відриваючи погляду від сторінок. — Я мушу пошукати нові кросівки для Ґрейс.
— Ті, які вона тепер носить, наче ще добрі.
— Це так, але її пальці задираються в них угору. Ти поїдеш із нами?
— Звичайно, — сказав я. — Траву на моріжку я підстрижу вранці. Ми зможемо там десь пообідати.
— Сьогодні було гарно, — сказала вона. — Нам би слід частіше навідувати Тес.
— Чом би не зустрічатися з нею щотижня? — запропонував я.
— Ти так вважаєш? — запитала вона мене з усмішкою.
— Атож. Ми могли б запрошувати її до себе на вечерю, возити в ресторан Нікербокера, а можливо, в ту закусочну біля протоки, де подають страви з морепродуктів. Їй би це сподобалося.
— Їй би це дуже спродобалося. Вона була сьогодні якась стурбована. І мені здається, вона стає дуже неуважною. Я маю на увазі той факт, що вона вже мала морозиво.
Я скинув сорочку, повісив штани на спинку стільця.
— Ет, пусте, — сказав я. — Це не так уже й страшно.
Тес утрималася від того, щоб розповісти Синтії про свої проблеми зі здоров’ям. Вона не хотіла зіпсувати настрій на її власний день народження. І хоч, безперечно, сама Тес повинна була вирішити, коли розповісти цю прикру новину Синтії, мені здавалося несправедливим, що я все знаю, а моя дружина перебуває в темряві невідання.
Але ще більшим тягарем було для мене знати про гроші, які хтось анонімно передавав Тес протягом кількох років. Яке я мав право тримати цю інформацію при собі? Безперечно, Синтія мала більше право знати про це, ніж я. Але Тес не стала нічого розповідати їй, бо знала, що Синтія й так багато пережила за останній час, і я не міг не погодитися з нею. І все ж таки…
Я хотів бодай запитати Синтію, чи вона знає, що її тітка зробила кілька візитів до доктора Кінцлер, але тоді вона захоче знати, чому Тес розповіла про свої відвідини мені, а їй не розповіла, тому я вирішив промовчати.
— З тобою все гаразд? — запитала Синтія.
— Атож, гаразд. Трохи стомився, ото й усе, — мовив я, роздягаючись до трусів.
Я почистив зуби й заліз у ліжко, умостившись лежати на боку, спиною до неї. Синтія кинула свій журнал на підлогу й вимкнула світло, а через кілька секунд після цього її рука ковзнула навколо мене й погладила мені груди, а тоді вона обхопила мене пальцями.
— Ти справді дуже стомлений? — прошепотіла вона.
— Не настільки, — сказав я й перекинувся на другий бік, обличчям до неї.
— Я хочу почуватися в безпеці з тобою, — сказала вона, припадаючи губами до моїх губів.
— Сьогодні астероїдів не буде, — сказав я, і якби світло не було вимкнуте, то, гадаю, побачив би, як вона всміхнулася.
Синтія заснула швидко. Мені пощастило менше.
Я дивився у стелю, далі повернувся на свій бік і втупив погляд у цифровий годинник. Коли він показав наступну хвилину, я став рахувати до шістдесяти, чи точно вгадаю я, коли ця хвилина закінчиться. Потім знову перекинувся на спину і знову втупив погляд у стелю. Близько третьої ранку Синтія відчула мій неспокій і сонно запитала:
— З тобою все гаразд?
— Усе гаразд, — відповів я. — Повертайся до сну.
Найбільше я боявся її запитань. Якби я знав відповіді на запитання, які поставить мені Синтія, коли я розповім їй про конверти з грішми, підсовувані Тес для того, щоб вона могла платити за її навчання, то міг би розповісти їй про них відразу.
Ні, це була неправда. Знати кілька відповідей означало б розбудити нові запитання. Припустімо, я знав би, що гроші передавав хтось із її родини. Припустімо, я навіть знав би, хто саме їх передавав.
Проте я все ще не зумів би відповісти на запитання: «Чому?»
Припустімо, я знав би, що гроші передавав хтось такий, що не належав до її родини? Але хто б це був? Хто інший міг би відчувати себе відповідальним перед Синтією за те, що трапилося з її матір’ю, батьком і братом, і передавати гроші на її навчання в такий спосіб?
А тоді я став думати, чи повинен розповісти все це поліції. Переконати Тес, щоб вона передала туди свою записку й конверти. Можливо, навіть після стількох років і після багаторазового обмацування вони досі зберігають таємниці, що їх могла б розгадати людина, добре знайома з сучасними методами кримінологічного розслідування.
За тієї умови, звичайно, що в поліції знайшовся б чоловік, досі зацікавлений у цій справі. Адже її вже дуже давно віддали в «холодний» архів.