Коли вони знімали телевізійне шоу, їм було дуже нелегко знайти в поліції бодай одну людину, яка брала участь у розслідуванні цієї справи. Через це їм і довелося брати інтерв’ю в того суб’єкта з Аризони, який, сидячи біля свого будинку на колесах, визнав за можливе натякнути, що Синтія якось причетна до зникнення свого брата та своїх батьків — жлоб паскудний!
Отак і лежав я, не можучи заснути, розчавлений тим знанням, яким не міг поділитися з Синтією і яке лише нагадувало мені про те, як багато ми ще не знаємо.
Я згаяв певний час у книгарні, поки Синтія й Ґрейс дивилися на черевики. Я тримав у руках один із ранніх романів Філіпа Рота, який мені ніколи не доводилося читати, коли до мене підбігла Ґрейс. Синтія пленталася за нею із сумкою в руці.
— Я помираю з голоду, — сказала Ґрейс, обхопивши мене руками.
— Ви купили кросівки?
Вона відступила на крок і в позі фотомоделі показала мені спочатку одну свою ногу, потім — другу. Білі кеди з рожевим «Найкі».[14]
— А що в сумці? — запитав я.
— Її старі кросівки, — сказала Синтія. — Їй захотілося негайно перевзутися в нові. Ти голодний?
Я був голодний. Я поклав книжку Рота назад, і ми поїхали ескалатором на поверх продовольчих товарів. Ґрейс хотіла в Макдоналдс, тому я дав їй грошей, щоб вона собі щось там купила, а ми з Синтією пішли до іншого прилавка, де замовили собі суп і сандвічі. Синтія, весь час позирала в бік Макдоналдса, щоб не загубити Ґрейс. Сьогодні, в неділю пополудні, весь торговельний комплекс вирував народом, а особливо людно було на поверсі продовольчого обслуговування. Деякі столики були ще вільні, але люди весь час підходили.
Синтія була така заклопотана спостереженням за Ґрейс, що я зсунув докупи обидві наші таці, поклав на них ложки, ножі, виделки та серветки, поклав сандвічі, коли ті були готові, й поставив тарілки з супом.
— Вона знайшла нам стіл, — сказала Синтія.
Я розглянувся навкруги й побачив Ґрейс, яка сиділа за столом на чотири особи й махала нам рукою ще довго після того, як ми її помітили. Коли ми приєдналися до неї, вона вже дістала свого біґ-мака з коробки, де були також палички смаженої картоплі-фрі.
— Брр, — сказала вона, побачивши сметану в моєму супі-броколі.
Жінка років п’ятдесяти з добрим обличчям, у синьому жакеті, яка сиділа сама-одна за сусіднім столом, подивилася на нас, усміхнулася й повернулася до свого ланчу.
Я сидів навпроти Синтії, Ґрейс сиділа праворуч від мене. Я помітив, що Синтія дивиться через моє плече. Я обернувся, поглянув туди, куди дивилася Синтія, й обернувся назад.
— Що там таке? — запитав я.
— Нічого, — сказала вона й надкусила свій сандвіч із курятиною та салатом.
— Куди ти дивилася?
— Нікуди, — сказала вона.
Ґрейс запхала картопляну паличку собі в рот, швидко подрібнивши її на сегменти у чверть дюйма завдовжки.
Синтія знову дивилася через моє плече.
— Синтіє, — запитав я, — на якого дідька ти так пильно дивишся?
Цього разу вона не стала так відразу заперечувати, що щось привернуло її увагу.
— Там якийсь чоловік, — мовила вона.
Я хотів обернутися, але вона сказала:
— Ні, не дивися.
— І що в ньому такого особливого?
— Нічого, — сказала вона.
Я зітхнув і, мабуть, закотив очі.
— Ради Бога, Синтіє, ти не можеш витріщатися на якогось незнайомого чоловіка просто так…
— Він схожий на Тода, — сказала вона.
Гаразд, сказав я собі. Ми вже тут були. Лише зберігай спокій.
— Окей, — промовив я вголос. — Але що ти бачиш у ньому схожого на свого брата?
— Я не знаю. Але щось у ньому є. Він мені здається таким, яким, либонь, був би сьогодні Тод.
— Про що ви розмовляєте? — запитала Ґрейс.
— Не звертай уваги, — сказав я, а звертаючись до Синтії, мовив: — Скажи мені, в чому саме він схожий на твого брата, і я наче випадково обернуся й погляну на нього.
— У нього чорне волосся, на ньому брунатна куртка. Він їсть китайську їжу. У цю хвилину їсть яєчний рулет. Він схожий на молодшу версію мого тата й на старшу версію Тода, запевняю тебе.
Я повільно обкрутився на своєму стільці без спинки, вдав, ніби роздивляюся кіоски, що торгували різними наїдками, обираючи, щоб його ще купити собі поїсти. Я побачив того незнайомця, побачив, як він ловить язиком листочки брюссельської капусти, що випадали з його наполовину з’їденого яєчного рулета. Я бачив кілька фотографій Тода із Синтіїної коробки для черевиків, наповненої пам’ятними речами, і визнав за можливе, що якби він досяг своїх пізніх тридцятих або своїх ранніх сорокових років, він міг би бути трохи схожим на того суб’єкта. Трохи розповніле, одутлувате обличчя, чорне волосся, зріст близько шести футів, хоч точніше його визначити було важко, поки він сидів.