— Ні, — сказала режисер.
То був не її брат, а якась жінка, ясновидиця чи щось таке. Але особа, варта довіри, наскільки їм відомо.
Синтія повісила слухавку і сказала:
— Якась ясновидиця запевняє, ніби знає, що трапилось.
— Кльово! — сказала Ґрейс.
Це справді щось надзвичайне, подумав я. Ясновидиця. Це збіса щось надзвичайне.
Розділ одинадцятий
— Я думаю, ми принаймні повинні вислухати, що вона скаже, — промовила Синтія.
Це було в той вечір, і я сидів за кухонним столом, перевіряючи учнівські твори й докладаючи великих зусиль, аби зосередитися бодай трохи. Синтія була неспроможна думати про щось інше після телефонного повідомлення режисера про ясновидицю. Щодо мене, то мої думки дещо розбігалися.
Я майже не озивався під час вечері, та коли Ґрейс пішла до своєї кімнати робити домашнє завдання і Синтія почала завантажувати посудомийну машину, обернувшись до мене спиною, вона сказала:
— Нам треба поговорити про це.
— Я не бачу, про що тут багато говорити, — мовив я. — Отже, ясновидиця зателефонувала на телестудію. Це лише на відстані одного кроку від того суб’єкта, який сказав, що твоя родина пройшла крізь дірку в тканині часу. Не виключено, що ця жінка бачила у своїх видіннях, як твої рідні катаються верхи на бронтозаврах або водять автомобілі Флінстоунів.[17]
Синтія обернулася.
— Це гидко, — сказала вона. — Ти міркуєш гидко.
Я підвів голову від жахливо написаного есею про Вітмена.
— Що ти сказала?
— Те, що ти чув. Я сказала, ти міркуєш гидко.
— Зовсім ні.
— Ти досі лютий на мене. За сьогоднішню пригоду. За те, що сталося в торговельному центрі.
Я промовчав. У тому, що вона сказала, була частка істини. Я багато чого хотів їй сказати по дорозі додому, але не зміг. Я хотів їй сказати, що з мене годі. Що час Синтії змінити свою поведінку. Що час їй прийняти той факт, що її батьки пішли з життя, що її брат пішов із життя, що нічого не змінилося тільки тому, що від часу їхнього зникнення минуло двадцять п’ять років і що якесь другорядне телевізійне шоу виявило інтерес до цієї події. Що хоч вона й утратила свою родину дуже давно (і то була, безперечно, трагічна подія), вона має тепер іншу родину. І якщо вона не хоче жити наразі для нас, замість жити в минулому для родини, якої, швидше за все, давно немає, тоді…
Але я не сказав нічого. Не міг примусити себе сказати ці речі. Але, з другого боку, я був також неспроможний сказати їй якісь слова розради, заспокоїти її, коли ми прибули додому. Ну, а телефонний дзвінок від племені ясновидців через посередництво студії «На крайній межі» роздратував мене ще більше. Я пішов до вітальні, увімкнув телевізор і став перемикати канали, не затримуючись на жодному більш як на три хвилини. Синтія з якоюсь гарячковою енергією стала прибирати та наводити лад у домі, пилососячи, миючи туалет, переставляючи посуд у буфеті. Їй треба було чимось зайнятися, чим завгодно, аби лиш уникнути розмови зі мною. Якби ми посварилися чи навіть побилися, з цього не було б великої користі, а так дім набув такого вигляду, що міг би взяти участь у конкурсі «Дім і сад».
Але я сказав Синтії, відокремивши у стосику пальцем ті твори, яким я ще не виставив оцінку:
— Я на тебе не лютий.
— Я тебе знаю, — сказала вона. — І знаю, коли ти сердитий. Я жалкую за те, що сталося. Мені шкода тебе, шкода Ґрейс, шкода того чоловіка, якому я завдала стільки клопоту. Я розтривожила себе, розтривожила нас усіх. Чого ти ще хочеш від мене? Що ще я можу сказати? Хіба я вже не ходжу консультуватися з докором Кінцлер? Що я маю робити ще, як ти гадаєш? Ходити до неї щотижня, а не через тиждень? Ти хочеш, щоб я прийняла якийсь наркотик, щось таке, що погамує мій біль, примусить мене забути все, що зі мною сталося? Це зробить тебе щасливим?
Я відклав свій червоний маркер.
— О Господи! — простогнав я.
— Ти був би щасливіший, якби я просто звідси пішла? — запитала Синтія.
— Не верзи дурниць.
— Може, ти знаєш якийсь інший спосіб і підкажеш, як мені бути? Я такого способу не знаю. І з мене теж усього цього вже досить. Ти думаєш мені дуже хочеться зустрічатися з тією ясновидицею? Ти думаєш, я не знаю, який безнадійний вигляд усе це має? Якою жалюгідною я здаватимуся, коли піду туди й муситиму вислухати все, що вона мені скаже? Але що ти зробив би на моєму місці? Що, якби це була Ґрейс?
Я подивився на неї.
— Ти навіть не кажи такого.
— Що, якби ми втратили її? Що, якби одного дня вона зникла? Припустімо, ми не знали б, де вона є протягом місяців, років? І ми не мали б жодного ключа, який би нам допоміг з’ясувати, що з нею сталося?
17
«Родина Флінтстоунів» — мультиплікаційний серіал із життя подружжя кам’яного віку, де персонажі, зокрема, їздять на кам’яних автомобілях.