Усе вищевикладене приводить до висновку, що «самовбивство» інсценоване з метою замести сліди, ввести в оману органи державної безпеки. Блеквуд сподівається, що його вважатимуть загиблим і в зв'язку з цим не розшукуватимуть…»
VI. РЕСТОРАН «ТРИСТА РОКІВ»
Начебто все так, як йому казали. Ось і перехрестя. Перший від рогу ліхтар, другий, третій…
Тут до Павлюка повинен підійти чоловік у зеленому капелюсі і сказати:
— Прошу пробачення, котра година?
Павлюк навіть здригнувся від несподіванки. Як непомітно він з'явився!
— На моєму годиннику рівно двадцять одна хвилина на п'яту, — відповів Павлюк, сповільнюючи ходу.
— Я ще раз прошу пробачити мені. А у вас вірний годинник?
— Я купив його перед війною, він відстає не більше як на три секунди на добу.
— Виходить, я можу поставити свій годинник за вашим?
— Авжеж, і не помилитесь.
Павлюк простягнув незнайомцеві руку.
— Радий зустрітися з вами, Денисе Торкун. Ви, як і колись, живете на вулиці Лева? Як ваша дружина й сини — Кость, Юрко, Михайло. А як дружина пережила важкі воєнні роки? Уродженій пані Свідзінській, звиклій до розкошів, певно, скрутно довелося? А як ресторан? Процвітає?
Це був улюблений хід Павлюка — відразу показати підлеглому, що про нього все відомо.
Проте на Торкуна він особливого враження не справив.
Торкун відповів запитанням на запитання:
— А ви знаєте мій ресторан?
— Бував у сорок другому році. Тоді у вас весело розважались.
— Мій ресторан, — сказав Торкун таким тоном, ніби читав лекцію з історії, — існує триста років. Його заснував мій предок Фрідріх Торген — виходець із Прусії.
— А тепер?
— На жаль, — сумно сказав Торкун, — це вже не ресторан «Триста років», а просто «Буфет» і, мабуть, скоро взагалі доведеться його закрити.
— Співчуваю.
Під час нібито зовсім незначної бесіди Павлюк придивлявся до свого нового спільника. Від огрядного червоновидого колись хазяїна, справи якого йшли з великим успіхом, не лишилося й сліду. Торкун схуд, і костюм висів на ньому, як на вішалці. Під піджаком була строката сорочка з накрохмаленим комірцем, на голові дешевий зелений капелюх з коричньовим шнурком.
Кілька хвилин вони йшли мовчки.
Підбори важких, підбитих залізом солдатських черевиків Павлюка стукали об стерті кам'яні плити тротуару. Звук виникав глухий, уривчастий і відразу завмирав, ніби придушений важкою вогкістю ущелини-вулиці.
«Про все говорити йому не слід, — думав Павлюк. — Нехай дасть мені притулок — і поки що досить».
— В одному ви помилились, — сказав Торкун, — я живу зараз не на вулиці Лева — там мій будинок розбито бомбою, а тут, на вулиці Без світання. Тепер уже в одному будинку — і ресторан, і квартира.
— Вулиця Без світання? Дивна назва.
— Середньовічна. Вулиця розташована так, що сонце заглядає туди тільки на годину — після полудня.
Павлюк нічого не відповів. Ще хвилину вони йшли мовчки.
— Ось, — показав Торкун.
Перед ними була маленька, крива, безлюдна вулиця.
Темні будинки середньовічної архітектури закривали її від сонця. Верхні поверхи нависали над нижніми, і на вулиці навіть влітку панував вогкуватий присмерк. Вулиця схожа на глибоку похмуру ущелину. Враження підсилюється зеленими плямами плісняви на стінах і затхлим запахом, що йде з відкритих душників підвалів. Вулиця Без світання…
Підійшли до старого двоповерхового будинку. Одна стіна його виходила на вулицю Без світання, друга — на невелику, вузьку площу. Над широкими дерев'яними дверима висіла вивіска: «Буфет. Гарячі і холодні закуски». В нижньому куточку вивіски дрібними білими буквами було старанно виведено прізвище власника — Денис Торкун.
Пройшовши низький склепистий тунель, що нагадував вхід до фортеці, нові знайомі опинилися на вузькому напівтемному подвір'ї, вимощеному кам'яними плитами.
Відчинивши масивні, теж схожі на фортечні, двері — чорний хід — Торкун крутими гвинтовими сходами повів Павлюка на другий поверх. Вони зупинилися перед такими ж міцними, надійними, як унизу, дверима з круглим отвором-вічком.
Торкун прислухався, розмірено постукав два рази. Потім ще три — швидко.
Чекати довелося довго. Павлюк уже почав нервувати, коли на вічку піднялася заслонка і хтось пильно став оглядати прибулих.
— Це я, Анелю, відчини, — сказав Торкун.
Загримів засув, скрипнув замок, дзвякнув ланцюжок.
Двері трохи відхилилися.
— Нічого, нічого, — знову заговорив Торкун. — Зі мною гість.