Чоловік підвів голову, з цікавістю розглядаючи вугласту башту костьолу, гострий готичний шпиль, потім не поспішаючи піднявся на паперть.
Головний вхід у костьол був зачинений. Чоловік постукав кулаком, почекав кілька хвилин. Глухий звук завмер. Навряд чи його було чути по той бік дверей, масивних і великих, як ворота.
Зрозумівши, що звідси всередину не пробратися, вік пішов навколо костьолу, сподіваючись знайти якісь інші двері.
І не помилився. В затишному куточку між двома статуями він побачив вузенькі двері, пофарбовані під колір дикого каменю стін. Розглядаючи їх, помітив на одвірку кнопку електричного дзвоника.
— На бога надійся, а електрикою користуйся, — пробурмотів він, натискаючи кнопку.
Наслідок був такий самий, як від стукання кулаком у двері. Чоловік знову натиснув кнопку. Цілковита мовчанка.
І раптом настирливий відвідувач відчув: за ним стежать. Він не зміг би пояснити, чому виникло це почуття, але не мав сумніву: звідкілясь крізь добре замаскований отвір його з ніг до голови оглядають дуже пильні, уважні очі, що не пропустять жодної дрібниці, постараються розгадати вираз обличчя, проникнути в думки.
Чоловік почекав з хвилину, потім натиснув кнопку втретє і розгублено затупцював на місці.
Нарешті, за дверима почулися неквапливі кроки, брязкіт ключів. Двері поволі безшумно розчинились.
На порозі стояв священик. Здавалося, він зійшов із сторінок старовинної книги, що прославляє діяння стовпів католицької церкви. Середній на зріст, з круглим рум'яним обличчям, блакитними, трохи витрішкуватими очима, він являв собою взірець християнської покори й привітності.
— Я священик цього храму, отець Іваньо, — промовив він. — Чим можу бути корисний?
Голос його, м'який і лагідний, повністю гармоніював із зовнішністю. Іваньо трохи схилив голову, начебто говорячи, що всього себе оддає в цілковите розпорядження відвідувача.
«Так, — подумав той. — Ксьондз не звернувся до мене із звичним в його лексиконі «сину мій». Значить, одразу догадався, що я не місцевий житель, а отже, і не католик… Дивиться ласкаво, а за поріг не кличе… З ним треба бути насторожі…»
Намагаючись надати своєму обличчю ласкавого виразу, відвідувач сказав:
— Моє прізвище Грицай. Я — інженер. Хотів би оглянути підвал — підземелля під храмом.
— О, прошу, прошу! — вигукнув Іваньо, не рухаючись з місця. Огрядна постать його заступила двері. — А навіщо це?
— Під час війни квартал потерпів від сильного бомбардування. Треба перевірити, чи не тріснув фундамент костьолу. Від цього може залежати цілість усієї будівлі.
— Прошу, прошу! — люб'язно повторив Іваньо, так само щільно загороджуючи двері. — У вас, звичайно, є відповідний документ од властей?
«Еге… Ксьондзові пальця в рот не клади — відкусить», подумав Грицай.
— Аякже, ось він.
Дістав а кишені папір, розгорнув, віддав Іваньо.
Священик уважно прочитав, подивився на зворотний бік — чи нема там чого, перевірив печатку, підпис, потім повернув документ Грицаєві і, підкріпивши слова люб'язним жестом, запросив:
— Ходімо.
Двері зачинилися, клацнув американський замок. «Швидко звідси не виберешся», подумав Грицай.
Довго йшли темним коридором, нарешті, опинилися в маленькій бідно обставленій кімнаті. Крім стола та двох стільців старовинної роботи, більше ніяких меблів тут не було. В кутку лежала купа темного ганчір'я.
Світло похмурого дня сочилося крізь вузьке стрілчасте вікно, не стільки розсіюючи сутінки в кімнаті, скільки підкреслюючи їх.
— Сідайте, прошу, — показав Іваньо на стілець і лише після того, як сів гість, сів і сам. — Чим я можу вам допомогти?
Іваньо поклав на стіл руки. Вони були великі, важкі. Хижі, довгі пальці весь час здригалися й ворушились, як змії. Грицай подумав, що руки викривають справжню вдачу Іваньо… І відразу ж священик сховав їх під стіл.
— Я не хочу вас турбувати, — чемно сказав Грицай. — Дайте план підземелля — от і вся ваша допомога.
Іваньо розвів руками. На його круглому обличчі відбився вираз жалю.
— У тому-то й біда, що плану в мене немає… Але я сам супроводитиму вас, — запобігливо додав він. — Я чудово знаю підземелля, покажу вам усе, зі мною не заблукаєте.
— Що ви! Що ви! — запротестував зніяковілий і розгублений Грицай. — Я не хочу вас турбувати, адже огляд підземелля триватиме не день і не два, робота копітка… До того ж, ви просто забули, план у вас.
Іваньо кинув пильний погляд на Грицая, але той дивився на нього щиро, простодушно.