— Правильно зробили, Андрію… По батькові як вас?
— Іванович.
— … Андрію Івановичу. Добре зробили, що прийшли сюди. Спасибі, — Грицай міцно потис старому руку.
— То виходить, правильно я подумав, що він пройдисвіт якийсь? — зрадівши, спитав Вершило.
— Оцього я вже не знаю, Андрію Івановичу. Мало хто до ксьондза ходить. Може, людина дитину охрестити вирішила, а відкрито цього робити не хоче, може, ще якась справа — всяко буває, — посміхнувся Грицай. — Одначе розмову нашу прошу зберегти в таємниці.
— Та хіба я не знаю, — кивнув головою Вершило. — Нема нічого розумнішого, як язик за зубами тримати.
Вершило встав, узяв зі столика свій капелюх і, попрощавшись, вийшов.
Полковник теж вийшов у коридор, покликав Данилка. Молодий офіцер стояв біля вікна, задумливо дивлячись у високе холодне небо.
— Ходімо, — сказав полковник. — Здається, я тільки що одержав дуже важливі відомості…
X. НІЧНА ОБЛАВА
На побачення Павлюк з'явився точно в призначений час. Додержуючись правил конспірації, він озирнувся, перевірив, чи не стежить хто за ним, і лише тоді обережно шмигнув у хвіртку.
Як і минулого разу, священик уже чекав його і відразу впустив у будинок.
Привітавшись, Іваньо передусім повідомив про інженера Грицая.
— Я не думаю, щоб його надіслали контррозвідники, — сказав він. — А втім… У нашому становищі треба остерігатися всього. І дещо в його… може, навіть не в словах, не в поведінці, а швидше в погляді, в манерах здалося мені підозрілим. Особливо не подобається мені, що він бачив наші помітки на плані. З них можна легко зрозуміти, що ви шукаєте.
Павлюк удачливий і досвідчений шпигун з багаторічним «стажем», мав своє «професіональне самолюбство» — визнати свою помилку йому не хотілося.
— Дурниці, — сказав він навмисно недбалим тоном. — Нічого не зрозуміє. Мало хто і з якою метою міг лишити помітки на плані. Все одно невідомо, в якій камері треба шукати тайник.
— Усе це так, але обережність необхідна.
Павлюк знизав плечем.
— Це правда, святий отче. І все ж не такий страшний чорт, як його малюють. Я на своєму віку мав справу з німецькою, французькою, турецькою, американською контррозвідками і, як бачите, живий, здоровий, не збираюсь умирати. Будемо сподіватись, що нас мине і радянська контррозвідка. Вони в гіршому становищі, ніж ми.
— Чому?
— Дуже просто. По-перше, вони не знають, хто ми, де ми і які наші наміри. Потім уявіть собі найгірше: нас арештували. Признатися, що ми шукали тайник — для нас усе одно, що підписати собі обвинувальний вирок, цього ми ніколи не зробимо. Правильно?
— Ну звичайно.
— По-друге, воші повинні схопити нас саме в той момент, коли при нас буде список — не раніше і не пізніше. Раніше — арешт ні до чого не приведе, пізніше — ми зникнемо з важливим документом. Як бачите, завдання у контррозвідників не легке.
— Тим краще… Ви добре оглянули третю камеру?
— По-моєму, шукати треба не там.
— А де?
— В одній із суміжних — другій, четвертій або напроти — в десятій. Словом, десь біля третьої. Скільки всього камер у підземеллі?
— Двадцять одна.
— Багатенько, шукати доведеться довго. От коли б був помічник… У вас часом нема надійної людини, такої, щоб і допомогла і, звісно, не патякала. Треба знайти підхожого чоловіка. Коли все зробимо, якось здихаємося його…
Обидва добре розуміли значення слова «здихаємося».
— Де таку людину знайдеш, — з сумом сказав Іваньо. — А ваш хазяїн, шинкар, для такої справи не підійде?