— Куди?
— Одвикайте від запитань. Хіба своєму офіцерові ви ставили запитання?
— Добре, ходімо.
Мовчки одяглись і вийшли на вулицю. Смеркало.
— Ми йдемо в костьол святої Єліжбети, — пояснив Павлюк, за змичкою озирнувшись праворуч і ліворуч. — Там нас чекає один чоловік. Вірніше, чекає мене, про вас він нічого не знає, та дарма.
— У костьол, то в костьол, — байдуже відповів Дем'янко.
Людей у костьолі було небагато. Вони з'юрмилися навколо приліпленого до колони балкона, з якого отець Іваньо читав проповідь. Він говорив про найважливіший обов'язок кожного християнина — всіма помислами линути до бога.
Останній сонячний промінь падав з вузького верхнього вікна, прозорою золотавою стіною відокремлюючи священика од парафіян.
Павлюк пошепки сказав щось супутникові. Вони стали збоку, чекаючи кінця проповіді. Обличчя Павлюка виражало глибоку побожність і увагу до слів священика.
Дем'янко поглядав на молільників, намагаючись просто із цікавості розгадати, що спонукало кожного з них прийти сюди.
Бідно одягнена, худа бабуся, певно, безрадісна старість, самотність привели її в церкву…
Дві бистроокі веселі дівчини забігли в костьол подивитися на незвичне видовище…
Молода заплакана жінка в чорній сукні і чорній жалобній шалі сподівається пом'якшити молитвою горе від утрати близької людини…
Високий, стрункий дідусь з військовою виправкою. Релігія для нього — багаторічна звичка…
Товстогубий парубок, судячи з поведінки, дрібний злочинець…
Нарешті, проповідь скінчилась. Отець Іваньо зійшов з кафедри. Люди опустилися на коліна. Священик не поспішаючи осіняв їх широким хрестом. На Павлюка навіть не глянув. Він і Павлюк чудово розуміли один одного без слів і поглядів.
— За мною, — коротко скомандував Павлюк, коли отець Іваньо пішов у вівтар і молільники підвелися з колін. Він повів Дем'янка за колони, в боковий вівтар храму. Тут було темно, глухіше звучав спів хору.
Павлюк упевнено йшов у найвіддаленіший куток. Дем'янко помітив маленькі двері з кільцем замість ручки. Павлюк повернув кільце, натиснув на двері — вони відчинилися.
— Ідіть, — наказав Павлюк.
Вони опинились у вузькому, погано освітленому коридорі. Павлюк причинив за собою двері, і попрямував з Дем'янком довгим коридором. Увійшли в кімнату. Біля стола сидів Іваньо. Він уже встиг переодягтися в буденну скромну сутану. Не привітавшись, пильно подивився на Дем'янка. Той відчув, як мороз пішов поза шкірою. Здавалося, жодну, навіть найпотаємнішу думку не можна приховати від святого отця. Під час першої зустрічі з Іваньо Павлюк признався сам собі, що йому є чого повчитися у цього ксьондза. Про те саме подумав зараз і Дем'янко. Іваньо перевершував Павлюка не тільки хитрістю, нещадністю, їдкістю, а й розумом.
Якусь хвилину в кімнаті панувала гнітюча мовчанка, її порушив Іваньо.
— Хто це? — спитав він скрипучим, злим голосом, не відриваючи од Дем'янка холодних блакитних очей.
— Звати мене… — почав Дем'янко якомога спокійніше і теж дивлячись священикові прямо в очі, але Павлюк перебив його.
— Мій новий знайомий, якому я зобов'язаний порятунком…
І розповів про те, що сталося вночі, про минуле Дем'янка.
— Так, — голос Іваньо став трохи привітнішим, але погляд залишився підозріливим, недружелюбним. — Вчинок ваш похвальний… Ви віруючий?
— Бачите, святий отче… — запнувся молодий чоловік. — Воно, звичайно, віруючий, але взагалі, знаєте, війна…
— Треба вірити, — суворо сказав Іваньо. — Віра дає любов і ненависть… Підійдіть до мене.
Дем'янко виконав наказ.
— Сюди! — священик встав із стільця, підвів Дем'янка до стіни, на якій було прикріплене велике чорне розп'яття. Тіло Христа вигнулось на хресті в передсмертних корчах. — Повторюйте за мною… Перед лицем мого бога…
— … мого бога…
— Присягаюсь…
— Присягаюсь, — як луна, повторював Дем'янко. На мить йому стало моторошно від незвичної обстановки і незвичних слів. Присяга була короткою, вимагала цілковитої покори і лютої ненависті.
— … Смерть і вічна загибель на віки вічні, — з неповторною жорстокістю промовив Іваньо заключні слова присяги, що загрожувала відступникові страшною карою.
— … на віки вічні, — повторив Дем'янко.
— Пам'ятайте, — багатозначно сказав священик. Потім обернувся до мовчазного свідка цієї сцени — Павлюка — Ходімо в підземелля. Молодий чоловік залишиться нагорі, охоронятиме нас.
— Навіщо? — заперечив Павлюк. — Ми замкнемося зсередини і всі втрьох почнемо простукувати стіни.