— Дем'янко залишиться нагорі, — беззаперечним тоном повторив священик.
— Ну, як хочете, — знизав плечем Павлюк. — Не треба гаяти часу.
— Ви стоятимете тут, — сказав священик Дем'янкові, коли всі троє зупинились біля спуску в підземелля і Іваньо відімкнув двері. — Якщо в коридорі з'явиться хтось, дайте нам знати.
— Як? Крикнути? — спитав Дем'янко.
Священик вийняв з кишені маленький дзвіночок.
— Кинете його вниз по сходах, ми почуємо.
— А чи не краще мені бути біля входу в коридор? — заперечив Дем'янко.
— Для чого? — сердито запитав Іваньо.
— Коли прийдуть сторонні, я зустріну їх і зумію затримати, поки ви виберетеся з підземелля. А коли я залишусь тут, ви можете опинитись замкненими, як у пастці. Чи, може, з підземелля є ще вихід?
— Другого виходу немає, і ви, мабуть, таки маєте рацію… Зачекайте тут, — звернувся священик до Павлюка. — Я зараз повернуся.
Іваньо з Дем'янком пішли назад коридором. Іваньо показав на вузьке, як щілина, вікно.
— Звідси дуже добре видно всіх, хто з того боку підходить до дверей костьолу.
— Зрозуміло.
— А вас звідси ні бачити, ні чути не можна. Не відчиняйте дверей нікому, ні за яких обставин не виявляйте своєї присутності. Коли хто з'явиться, повідомте нас.
— Добре.
— Коли ми закінчимо, я вас покличу. Не відходьте од вікна.
— Добре.
Дем'янко притиснувся до стіни, не відриваючись дивився у вікно. А внизу, в підземеллі, говорили про нього.
— Не подобається він мені, — незадоволеним тоном зауважив Іваньо.
— Чому?
Іваньо дедалі більше починав дратувати Павлюка: священик тримався як старший, явно командував. Це злило Павлюка. Він вважав Іваньо за свого помічника і не хотів йому підкорятись.
— Я взяв його і я за нього відповідаю, — сказав Павлюк. — Нема чого вам у цю справу встрявати, святий отче.
— Я відповідаю за всі справи не менше, ніж ви, а може, й більше, — сердито заперечив священик.
— Більш, ніж я, неможливо — моя голова поставлена на карту, — знизав плечем Павлюк.
— А я, крім голови, рискую репутацією церкви!
— Ну, знаєте, — криво посміхнувся Павлюк. — Репутація вашої церкви серед місцевого населення за роки війни і без того…
— Не зважайте на слова мирян. Путі церкви доступні лише богові, — спокійно заперечив Іваньо.
— Як бог, то хай і бог, я погано розбираюсь у богослов'ї… А Дем'янко все-таки залишиться. Причин підозрівати його немає ні в мене, ні у вас.
— Мені він не до душі, У мене проти нього внутрішнє упередження.
— Я зовсім не вмовляю вас влюбитися в нього. Але він молодий, здоровий і навряд чи має уявлення про совість та інші дурниці. Такі люди потрібні не тільки тут… Дуже потрібні. Мені добре подякують, коли я привезу його з собою.
— Побачимо, — коротко сказав священик. — А тепер за діло.
Розшуки їхні поки що не дали ніяких наслідків. Павлюк обнишпорив і простукав усі стіни третьої камери, але будь-яких ознак тайника не виявив. Грубо обтесані камені, скріплені вапном, яке від часу теж перетворилося на камінь, щільно прилягали один до одного, ніде не було помітно тріщин, слідів того, що каміння зрушували з місця. Тому Павлюк й Іваньо вирішили шукати тайник в інших камерах, суміжних з третьою, — недаремно ж Пшемінський згадував про неї перед смертю.
Огляд камер зайняв багато часу, Павлюк присвічував ліхтариком, а Іваньо простукував стіни молотком. Потім вони мінялись — молоток брав Павлюк, а ліхтар — Іваньо. Жоден сантиметр не лишився неперевіреним.
Першим спасував Іваньо — він був менш витривалий, ніж Павлюк, який відзначався великою фізичною силою.
— Чи не досить на сьогодні? — спитав священик, опускаючи ліхтар і витираючи лоб тильним боком руки.
— Кінчаймо, — згодився Павлюк. — Хай йому чорт, тому Пшемінському. Не міг здохнути на хвилину пізніше. Скільки клопоту через нього.
— Авжеж, — сказав Іваньо. — Все це далеко складніше, ніж мені здавалось… І, можливо, ускладниться ще більше. Давайте порадимось тут, без Дем'янка.
Пошаривши в кишені сутани, вийняв поштову листівку, простягнув Павлюкові:
— «Дорогий пан-отче, — почав читати Павлюк. — Спасибі за запрошення, але приїхати я не зможу, заслаб. Живу, як і раніше, у тій самій хаті, що вам так подобалась, тільки вона така вже старезна, іншу будувати пора. Приїжджайте ви до нас, пан-отче, почастую вас медом. А як самі не можете — нехай хтось від вас приїде, і йому дам меду. Цілую ваші руки, пан-отче. Стецько». Це шифр?
— Пише один з «бойовки». Стецько — це його кличка. Я ж казав вам, що спробую зв'язатися з ними і дістати вибухівку! Так от я зустрічався з одним із них, він обіцяв принести тол. Але тепер, як бачите, треба їхати самому. І зробити це якнайшвидше — вони збираються переходити через Карпати, пробиратимуться в Західну Німеччину. Лиха година настала для них. Під час війни вони ще могли сяк-так переховуватись, але тепер…