Інакше почував себе Дем'янко. Він був у збуджено-радісному настрої. Не чекав удачі: потрапити з гніздо «бойовки».
— Слава вождеві!
Дем'янко здригнувся. У дверях стояв Довгий. Він був у тому ж одязі, що й тоді, під час невдалої зустрічі з Богданною. На грудях у нього висів автомат, збоку — пістолет.
З-за його спини визирав Стецько.
— Вождеві слава! — Дем'янко підвівся. Подумав: «Третій на вулиці».
Довгий розшаркався перед Богданною, як йому здавалося, дуже елегантно, Дем'янкові простягнув руку. Довелось її потиснути.
— Ось, беріть «медок», для святого отця останній віддаю, — Стецько подав Дем'янкові і Богданні два пакети.
Вони сховали вибухівку в кишені.
— Останній запас, — підтвердив Довгий. — Тікаємо звідси скоро, життя нема.
Великий рот його перекривився, тонкі губи засіпались у нервовій судорозі.
— Мені йти? — спитав Стецько.
— Йди, — дозволив Довгий. Пояснив гостям: — Разом із Збігнєвим вартуватимуть, поговорити спокійно можемо.
«Збігнєв — третій у «бойовці», подумав Дем'янко. Довгий зняв з грудей автомат, поклав на лаву і підійшов до скрині в кутку. Підняв віко, дістав бутель, банку консервів, хліб, дві щербаті чашки, мутну склянку.
— Давай вип'єм… Звати тебе як?!
— Дем'янко.
А вас, пані?
Богданна.
— От і познайомились. Я — Довгий. Чули?
«Бандитське честолюбство», подумав Дем'янко і відповів:
— Не доводилось.
Він вирішив триматися. незалежно, навіть трохи зухвало, почуваючи, що таким чином викличе у Довгого більше поваги.
Довгий зморщив вузький лоб, поворушив бровами — відповідь і йому не сподобалась. Однак не сказав нічого.
Розклавши угощення на столі, господар витягнув з-під піджака кинджал, що висів на ремінці від штанів. Кинджал був чорний, з фігурною рукояткою — такими озброював Гітлер добірних головорізів — есесівців.
Встромивши вістря в консервну банку, Довгий ударив долонею по рукоятці. З пробитої дірки чвиркнув томатний соус. І раптом Богданна подумала: може, саме цим кинджалом Довгий убив дружину і доньку Стефана. Горло дівчини здушила спазма. Богданна відчула, що не зможе примусити себе проковтнути хоч би шматочок угощення Довгого.
А той уже відкрив консерви, нарізав хліба, по вінця налив у склянку та чашки самогону. Склянку підсунув Дем'янкові.
— Вип'ємо! За ваше здоров'я, Богданно. Не ходять до нас дівчата, а такі, як ви, — і поготів.
— Дякую, — спазма усе ще душила горло.
Богданна взяла шматочок хліба, піднесла до губів.
— Пийте! — Довгий тягнув до неї свою чашку, щоб цокнутися.
— Дякую, я не п'ю.
Очі Довгого налилися люттю.
— Що значить «не п'ю»?.. Може, товариство вам не до душі?
— Навіщо ображатися, — сказав Дем'янко. — Не можна їй, лікар заборонив.
Довгий засміявся невеселим сміхом.
— Лікар! До ста років жити сподіваєтесь? Усіх нас… куля чекає! Пий, кажу тобі!
І лише тепер Дем'янко зрозумів, що Довгий п'яний, може, запій триває в нього вже цілий тиждень. Очі його були каламутні, великий тонкогубий рот сіпався. Настороженість звіра допомагали йому приховувати свій стан, але іноді на якусь мить алкоголь брав верх, і розум Довгого тьмарився.
«От гад! Як же бути? — подумав Дем'янко. — Сварку з ним зчиняти не можна, не час».
І лагідно сказав:
— Випийте, Богданно, не ображайте господаря.
Думки Дем'янка начебто передалися дівчині. Вона зрозуміла: дратувати бандита, напівбожевільного від злоби, страху і горілки, не можна. Треба виконати його вимогу.
Повільно взяла чашку, ковтнула смердючого самогону і закашлялась.
Довгий одним духом вихилив свою порцію і насмішкувато подивився на Дем'янка, який відпив три чверті склянки:
— Що, теж лікар заборонив?
— Ти зараз завалишся на сіно, а мені сорок кілометрів їхати, тоді містом іти, — спокійно заперечив Дем'янко.
З якоюсь вкрадливою люб'язністю Довгий запропонував:
— А ви не кваптесь їхати, побудьте трохи з нами. Боятися нічого, охорона є. Ти заснеш, а ми з Богданною посидимо.
Він дивився вбік, говорив байдужим тоном, але було в його голосі щось таке, від чого Богданна зіщулилась, почула біду.
Не сподобалась його пропозиція і Дем'янкові.
— Ні, затримуватися ми не можемо.
— Брешеш! — губи Довгого засмикались. — Усі ви брешете! Обдурили, зрадили.
— Ніхто тебе не обдурює.
— Багато ти знаєш! — губи бандита рухалися, як два червоних лискучих черв’яки.
«Треба забиратися звідси, подумав Дем'янко. — Зовсім цю тварюку розібрало».