— Ви? — видихнув він. Пістолет зник, напружена постать Дем'янка обм'якла. Відразу виправився: — Ти?
Збентежено дивився на неї.
Дівчина зрозуміла, як може витлумачити Дем'янко її нічний прихід до нього в кімнату. Першим бажанням було повернутись і піти. Але Богданна полюбила надто палко, щоб сліпо піддатись почуттю гордості.
Скоряючись щирому душевному пориву, вона майже повисла на руках у Дем'янка, заплакала гірко, захлинаючись, як плачуть маленькі діти.
Дем'янко розгубився, почав заспокоювати, гладячи її золотаве волосся:
— Ну що тобі, що? Не треба, перестань.
Вона підняла почервоніле обличчя і, пильно дивлячись на нього заплаканими очима, гаряче зашепотіла:
— Не можна так! Не можна із звірами. В нас усе життя попереду!.. Невже ти убиватимеш, грабуватимеш, як той — Довгий?!
Слухаючи гарячкову, плутану мову, Дем'янко спочатку не розумів, про що Богданна говорить.
— Здайся! — Богданна припала до його грудей, просила, благала. — Підемо розкажемо, нам простять… Ти ж читав наказ про амністію? Я вірю — простять…
Дем'янко з радістю подумав, що не помилився в Богданні. Він не знав, наскільки міцно дівчина зв'язана із злочинцями, але тепер був певен: вона сповнена рішучості повернутися у сім'ю чесних людей. І повернеться, Дем'янко їй допоможе.
— Чого ж ти мовчиш?
Юнак спохмурів. Як відповісти Богданні?.. Пояснити, хто він насправді, Дем'янко не мав права. Обов'язок примушував мовчати. А відповідати хитрістю на щирий порив коханої дівчини не хотів.
— Я зроблю все, що ти хочеш, — тихо, але відверто промовив він.
В очах дівчини блиснула радість.
— Тоді ходімо! Зараз же ходімо. Зараз!
Він похитав головою.
— Ні, Богданно, не зараз. Трохи зажди.
— Чого ждати? Ждати не можна. Зважся!
«… Ну що вигадати? — з тугою думав Дем'янко. — Як переконати її?» Вголос відповів:
— Я не хочу губити товаришів. Нехай втечуть, тоді…
Руки Богданни безпорадно повисли, голова похилилася.
— Тільки зараз, — рішуче сказала дівчина. — Зараз!
— Зачекай.
— Ні!
Повернулась і вийшла, ступаючи, немов у сні.
Дем'янко машинально закрив за нею двері. Сів на ліжко, обхопив голову руками. Сидів довго, викурюючи сигарету за сигаретою. Але знайти вихід із становища так і не зміг…
Протомилась ніч без сну і Богданна. Вона твердо вирішила врятувати коханого, хоч би навіть всупереч його волі..
Ледве дочекавшись ранку, Богданна побігла в костьол святої Єліжбети до отця Іваньо. Священик був у костьолі і вийшов до неї.
— Святий отче, — сказала Богданна. — Ви добрий, мудрий, я вірю вам, як самій собі… Навіть більше… Я прошу у вас поради.
Священик пильно подивився на її змарніле обличчя, обведені темними колами очі. Запросив лагідно:
— Прошу, дочко моя. Зайдімо сюди, у сповідальню.
— Святий отче, — дівчина стояла перед Іваньо на колінах, говорила рівним, глухим голосом. Але за зовнішнім спокоєм крилося надзвичайне хвилювання. — Я прийшла сказати, що вас обдурюють підлі й жорстокі люди. Я маю на увазі Довгого, до якого ви двічі посилали мене.
Рум'яне обличчя священика було непорушним. Круглі блакитні очі нічого не виражали.
— Довгий? — байдуже перепитав Іваньо. — Так, так… Пригадую, ви вже щось розповідали мені про нього.
— Святий отче, він не борець за демократію, як ви думаєте. Це бандит, справжній бандит. Ми бачили його з Дем'янком.
— Ну… і що ж?
— І Дем'янко такий! — і відразу ж заперечила сама собі. — Ні, не такий, він не може бути таким! Я… Я люблю його!
— Істинна любов можлива лише до бога, — повчально промовив Іваньо.
— Я хочу врятувати його, умовити, щоб він пішов і покаявся у всьому.
Очі Іваньо ледь звузилися.
— А ви знаєте, чим не загрожує? Його арештують, зашлють у Сибір. Ви ніколи не побачите любимої людини.
— Ні, не може бути. Адже обіцяно цілковиту амністію тим, хто прийде добровільно.
Іваньо вийняв чотки, почав перебирати їх довгими пальцями.
— Він погодився? — вкрадливо спитав після хвилинної мовчанки.
— Ні, відмовляється, хоч як я не переконувала.
— Що ж ви хочете зробити?
— Я піду і заявлю на нього. Краще тюрма, ніж таке життя. І тюрма не вічна. Колись його все-таки звільнять, ми будемо разом, назавжди. Інакше загинемо, всі загинемо.
— Ваші громадянські почуття роблять вам честь.
— Благословіть мене, святий отче! Накажіть мені йти, не гаючись ні хвилини. Тоді мені стане легше, легше!
Священик мовчав. Блакитні очі його були звернені поверх Богданни на жовту стіну сповідальні. Здавалось, Іваньо читає на ній невидимі письмена.