Коли передмістя було вже зовсім близько, Торкун помітив чоловіка, який не поспішаючи прямував назустріч машині. Чоловік підняв руку. Торкун раптово загальмував:
— Давно вас чекаю, — незадоволено промовив Павлюк, відчиняючи дверцята, і плюхнув на сидіння поряд з Дем'янком. — В костьол не можна: приїхало духовне начальство, і отцю Іваньо зараз не до нас. Кепсько, дуже затягається справа.
Після паузи спитав:
— Ну, що?.. А втім, зрозуміло.
— Прочитайте, — коротко сказав Дем'янко, простягаючи Павлюкові записку Богданни. — Примусив її написати.
Павлюк прочитав, схвально глянув на Дем'янка.
— Добре, краще не треба. Через десять днів ми будемо в Енську… Або в іншому надійному місці, — додав він, вирішивши, що на радощах ляпнув зайве.
«Енськ! Звідси він має намір тікати в Енськ», відбилося в пам'яті Дем'янка.
Павлюк помітив велику сумку. Розкрив.
— Ого, пиріжки!
Дістав один, почав з апетитом жувати.
— Непогані, покуштуйте.
Дем'янко взяв пиріжок. Торкун відчув нудоту.
Павлюк схвально поглядав на Дем'янка, думав: «Так, з нього будуть люди…»
XV. СУТИЧКА В ПІДЗЕМЕЛЛІ
Відпочити після двогодинного польоту з Енська в Кленів Воробйову не пощастило. Тільки-но він приїхав з аеродрому в готель, умився і збирався повечеряти, як у двері постукали.
— Прошу!
Увійшов високий, літній, з сивими скронями чоловік. Відрекомендувався:
— Грицай.
— Товаришу полковник! — посміхнувся Воробйов, простягаючи руку. — Та ми ж уже зустрічалися з вами. На Ровенщині. Ви командували диверсійною групою, а я приїжджав до вас зв'язковим від партизанів.
Грицай пильно глянув на Воробйова.
— Тепер пригадую. Вас важко пізнати, ви так змінилися. Куди це зібрались? — несподівано запитав Грицай.
— Перекусити з дороги. Але коли…
— Їдьмо до мене. Там і повечеряємо, і поговоримо. Хочу ознайомити вас із справою і запропонувати на завтра спільну операцію.
Коли Грицай і Воробйов увійшли в кабінет, на маленькому лакованому столику, накритому білою серветкою, вже були поставлені тарілки з нехитрими стравами військторгівської їдальні. Телефонні апарати, зняті зі столика, стояли тут же, поруч, на підлозі.
— У ресторані вас нагодували б краще, але зате оцього там не дали б, — Грицай пошарив у тумбі письмового стола, дістав пляшку, урочисто поставив на стіл…
— Ого! Вірменський марочний, — похвалив Воробйов. — З довоєнного часу такого коньяку не куштував.
— Я теж. Учора приятель прислав. Може, і ви його знали. Мартиросян Стьопа, у мене в групі сержантом був.
— Не пригадую.
Коли повечеряли, Грицай прибрав тарілки на підвіконня, поставив на місце телефони і сказав:
— Я ознайомився з копіями ваших рапортів. Скажіть, знайдено великий чемодан Блеквуда?
— Ні, — відповів Воробйов. — Мене це теж дуже турбує. Схоже на те, що в нього є ще один спільник, про якого ми нічого не знаємо, йому він віддав чемодан, коли сидів у ямі.
— А може сховав — закопав під помостом чи десь в іншому місці? — висловив сумнів Грицай.
— Ми обшукали і підвал, і флігель, і подвір'я, — відповів Воробйов.
— Обшукали? А як новий відлюдник, не прогнівався?
— Його справи кепські. Він у психіатричній лікарні. Релігійне божевілля на нервовому грунті. У Ситника фашисти по-звірячому вбили всю родину.
— Яка підлота — скористатися з горя людини, холоднокровно доводити її до божевілля, щоб видурити гроші. За молитовним домом стежите? — спитав полковник.
— Весь час… За квартирами Силаєва і Капрова теж. Я збирався приїхати на минулому тижні, але саме через це довелося затриматись.
— Ясно… Ну, а тут становище таке… — Грицай помовчав, щось обмірковуючи.
— Скажіть, — перебив його думки Воробйов, — чому ви так пізно взялися за справу? Адже вже стільки часу минуло, як загинув Пшемінський…
— Німецький єфрейтор Крейц, що випадково довідався про тайник, був поранений бомбою з фашистського літака, коли переходив до нас. Він довго лежав у госпіталі, і взагалі вся ця історія вилетіла в нього з голови. От час і минув. А гестапівський офіцер, що їхав з Пшемінським, очевидно, живий і здоровий, повідомив про тайник нових хазяїв. Вони чудово зрозуміли значення списку і послали по нього Томаса Блеквуда.
— Зрозуміло… Так ви почали про становище тут, — нагадав Воробйов полковникові.
— Обстановка складна і багато в чому для вас, людей, що приїхали із східних областей республіки, незвична. Ви мені пробачите, якщо я трохи заглиблюсь в історію?