— Будь ласка.
— Кленів — дуже молоде радянське місто. Селяни ще тільки почали об'єднуватися в колгоспи, причому куркулі чинять шалений опір. Їм допомагають бандитські зграї з решток створених колись гітлерівцями військових формувань українських буржуазних націоналістів та інших зрадників. Позавчора ліквідовано ще одну «бойовку». Командував нею бандит на прізвисько Довгий. Місцеве населення активно допомагає виловлювати бандитів, але за день, навіть за місяць їх не знищиш.
— Тим більше в лісовому краю, — зауважив Воробйов, — між пальцями прослизне.
— Атож… Багато треба зробити для наведення порядку і в містах. Тут ще можна знайти приватні крамнички, ресторанчики, буфети, на базарах «комерсують» спекулянти. А католицька церква! Ця сила ще теж досить відчутна.
— Це зрозуміло, католицтво насаджували тут віками, — сказав Воробйов.
— Таке загальне становище. Завтра підемо в костьол, оглянемо підземелля і вирішимо, як бути далі. До речі, мало не забув! Ще одна обставина романтичного характеру.
— Ну? — посміхнувся Воробйов. — Цікаво.
Полковник розповів про Богданну.
— Ми дуже довго розмовляли з нею, і, на мою думку, її віра в бога добре-таки похитнулася… Правда, такі речі одразу не викорениш. Головне, дівчина розумна й чесна, сама розбереться. Так ось, треба разом обміркувати все і діяти. Я й відпочити вам не дам, зволікати не можна.
— Нічого, невелика кривда. Головне, застукати Блеквуда зненацька, не прогаяти моменту, не дати змоги знищити список. Побачить, що справа кепська, і зжере папірець. Піймаємо тоді, як кажуть, облизня.
Грицай посміхнувся:
— Подавиться.
Наступного дня Дем'янкові довелося залишити спостережний пост біля вікна. Іваньо й Павлюк уже давним-давно спустилися в підземелля, щоб надолужити час, згаяний учора через відвідини костьолу церковним начальством. Дем'янко помітив, що Павлюк почав нервувати. Інстинктом злочинця відчував щось недобре і непокоївся, ще не розуміючи причини тривоги. Він ладен був день і ніч сидіти в підземеллі, аби тільки швидше знайти документ і швидше втекти з Кленова.
Пробігши коридором, Дем'янко шарпнув двері, що закривали вхід у підземелля, стривожено покликав:
— Святий отче! Ідіть сюди!
Іваньо швидко піднявся. Праву руку тримав під сутаною, витрішкуваті очі його дивилися пильно й занепокоєно.
— В чому річ? — пошепки запитав він.
— Якісь двоє підійшли до дверей, дзвонять.
Справді, з протилежного боку коридора донісся деренчливий звук електричного дзвоника.
— Двоє? — повторив Іваньо. — Тільки двоє?
— Так.
— Ви певні? Десь збоку немає засідки?
— Певен.
— Добре. Павлюк!
— Я вас слухаю, святий отче.
Павлюк теж вийшов із підземелля і уважно слухав цю швидку розмову.
— Зайдіть у ту кімнату і сховайтесь у ніші. Почну стріляти, атакуйте їх з тилу.
— Ходімо, Дем'янко…
…Іваньо зустрів Грицая, як давнього знайомого.
— А, це ви! Як ся маєте?
— По-різному. Будь ласка, знайомтесь, мій помічник, технік-будівельник Воробйов.
Іваньо вклонився. Воробйов відповів кивком.
— Усе справи, справи, — говорив Грицай, підтримуючи, заданий Іваньо фамільярний тон і, не чекаючи запрошення, ввійшов у коридор, жестом покликавши за собою Воробйова. Іваньо, що не збирався пускати в костьол гостей, змушений був відступити перед цим ввічливим натиском. Простий в манерах і мові, Грицай раз у раз завдавав відчутних ударів хитрому Іваньо. Священик розумів це, в душі лютував, а зробити нічого не міг. Грицай вмить зміркував, які переваги дає фамільярність у поводженні. Він попрямував коридором, весело гуторячи, наче був упевнений в тому, що своєю появою зробив священикові величезну приємність.
Воробйов ішов слідом за товаришем, з цікавістю розглядаючи все навколо. Позаду них простував Іваньо. Блакитні очі його налилися холодною люттю і страхом. Боявся Іваньо недаремно. Вони з Павлюком так поспішно вискочили з підземелля, що забули там інструменти — молоток і стальний ломик, яким видовбували камені з стіни. Їх неодмінно помітять непрохані гості. Помітять і ще дещо, далеко важливіше… Нізащо не можна пускати їх униз… Нізащо! Іваньо відчував непереборне бажання вийняти пістолет і вистрілити в широку спину Грицая. Проте розумів, що стріляти не можна. Контррозвідники Воробйов і Грицай чи будівельники — все одно вони десь сказали, куди йдуть, коли повернуться. Якщо вбити їх, розшуки почнуться сьогодні ж увечері і насамперед тут, у костьолі. І тоді все загине… Та й убити їх не просто — обидва дужі, міцні, поки прибіжать Павлюк і Дем'янко, невідомо, чим скінчиться сутичка…