Іваньо і слухати не хотів.
— Богородице, пресвята д-і-і-во! — заспівав він на все горло і раптом замовк, озирнувся з робленим переляком.
— Прошу вас, ідіть! Я не сам в костьолі. Боронь боже, почує хтось із причту, донесуть начальству…
Хитаючись, дійшов до дверей, прочинив їх і зник у кімнаті.
Гостям нічого не лишалося, як скоритися…
— Обдурив, проклятий! — вилаявся Воробйов, коли відійшли трохи од костьолу. — Круг пальця обкрутив!
— Спритний, — погодився Грицай. — Але чому він так не хотів, щоб ми спустилися в підземелля?
— Може, справді п'яний? — висловив припущення Воробйов. — У мене, признатись, добре в голові шумить.
— Ні, він не такий уже п'яний, як прикидався, — похитав головою Грицай.
— Від лейтенанта відомості є? — після паузи спитав Воробйов.
— Ні. Він або ще не має їх, або не може передати…
Полковник не помилився: Дем'янко нічого не знав про події дня. А вони були неабиякі.
Павлюк та Іваньо спустилися в підземелля і старанно простукали стіни третьої і суміжних з нею камер — тайника це було. Розчаровані, втомлені, злі, стояли вони, опустивши руки.
Раптом Павлюк відкинув молоток, вирвав з рук Іваньо ліхтар, спрямував промінь на підлогу.
— Ось де треба шукати! — просичав він.
— Господи, невже ми досягли мети! — зрадів стомлений від незвичної роботи і майже зневірений у розшуках священик. — «Третя камера і…
— … вниз», — закінчив Павлюк.
Пошаривши кілька хвилин променем, вилаявся.
— Йолопи! Скільки часу згаяли, а розгадка така проста.
У дальньому кутку камери під час уважного огляду підлоги він помітив, що одна з кам'яних плит нещільно прилягає до інших.
— Ломик! — наказав Павлюк. Священик подав інструмент.
Ломик заклали в щілину, спільними зусиллями спробували підважити плиту. Проте зрушити її з місця не вдалося.
— Може, покличемо Дем'янка? — запропонував Павлюк. — Утрьох швидко вивернемо її.
— Ніякого Дем'янка, — сердито відповів священик. — Упораємось і самі. Ви відпочили? Наляжемо ще разок. Треба спочатку розхитати її.
Тільки взялися до роботи, як Дем'янко покликав священика нагору.
Трохи згодом, випровадивши небажаних гостей, Іваньо замкнув двері, повернувся в кімнату, де сиділи Павлюк і Дем'янко.
— Мені справді щось погано, — поскаржився він. — Нудить, у голові паморочиться.
— Сплохували, святий отче, — Павлюк не приховував насмішки. В глибині душі він навіть зловтішався — Іваньо, такий передбачливий і обережний, не розрахував своїх сил. — Поспіть трохи. Вночі треба все кінчати і їхати. Швидше їхати. Мені дуже не подобаються ці будівельники. Пора…
Швидко глянув на Дем'янка, бажаючи перевірити враження від своєї відвертості. Проте Дем'янко, здавалось, не звернув уваги на його слова.
— Ось що, Дем'янко, — після короткої мовчанки твердо сказав Павлюк. Він прийняв важливе рішення. Досі як Павлюк, так і Іваньо не хотіли відкривати Дем'янкові своєї таємниці. Але тепер виходу не було. Іваньо ні на що не здатний, а самому Павлюкові не впоратися. — Ми шукаємо скарб — церковні коштовності. Їх під час війни сховали в підземеллі. Ми вже майже добралися до тайника. Але там, мабуть, є сейф… Так просто його не відкриєш…
— Пусте, — перебив Дем'янко. — Коштовності не продаси, зловлять з ними.
— Не перебивайте мене безглуздими зауваженнями, — знизавши плечем, злісно сказав Павлюк і провадив далі: — Тол і запальники лежать у мене на квартирі. Підемо разом. Зрозуміли?
— Зрозумів.
— Святий отче! Е, та він уже… Ну, нехай.
Іваньо задрімав, поклавши голову на стіл. Вийшли з костьолу через внутрішні двері, замкнули їх і попрямували до ресторану.
Павлюк ішов бадьоро, трохи сутулячись, тримаючи руки в кишенях. Він пильно озирався на всі боки. За всю дорогу не промовив жодного слова.
Мовчав і Дем'янко. Йому було не до розмов. Він гарячково обмірковував, що робити далі. Плани Павлюка ясні. Про них треба негайно повідомити Грицая. Хоч би на кілька хвилин залишитись самому, знайти телефон і подзвонити!.. Але як здихатися Павлюка?… Він 1 на хвилину не відпустить…
— Прийшли, — коротко повідомив Павлюк.
Дем'янко озирнувся. Вони були на вулиці Без світання, біля старовинного будинку з вивіскою над дверима «Буфет».
— Мені тут зачекати? — спитав молодий чоловік. Щось в його тоні не сподобалося Павлюкові.
— Ні, — сердито сказав він. — Ходімо.
Ввійшли в буфет. Довга кімната з низькою стелею. В глибині — стойка, поруч з нею — двері. Над стойкою газовий ріжок, посеред стелі — другий. По кутках — густі сутінки. Відвідувачів небагато — за одним столиком група підпилих хлопців, за другим — чоловік у шинелі без погонів, видно, демобілізований.