— Залишився там, де жив, — знехотя відповів гість. — Куди мені було їхати, однаково! З фашистами, звичайно, не співробітничав, викладав у школі, і все.
— Викладав за програмою, складеною в Берліні? — пильно дивлячись в очі, спитав Куть.
— Ну навіщо так! — незадоволено промовив гість. — Це добре на мітингу. Я викладав математику — абсолютно аполітичну науку.
«Математику? Ми ж учились на історичному факультеті! — згадав Куть. — Якесь усе дивне в його розповіді. Та й сам дивний…» А вголос сказав:
— Аполітичних наук немає.
— Ох, ці гучні фрази, — не міг стримати роздратування гість.
Втома валила його з ніг, але Павлюк не піддавався. Розмова з Кутем дедалі більше насторожувала його. Від спокійної впевненості в тому, що тут він знайде притулок, не лишилось і сліду. Павлюк знову став хитрим, настороженим, пильним. Він зрозумів, що зробив помилку, з'явившись до Кутя. «Вклепався, — думав Павлюк. — Як розвіяти його підозру?» Різко змінити тон, говорити протилежне тому, що говорив за хвилину до цього, було б безглуздо і явно нещиро. І Павлюк вирішив надіти маску радянської людини, яка любить «покритикувати недоліки».
— Усе фрази, фрази! — повторив він. — Часто-густо за гучними фразами ми приховуємо байдужість.
— Буває.
— Ось ти, наприклад. За кого ти маєш свого давнього друга? — вклав у ці слова якомога більше сарказму. Розумів: напад — найкращий спосіб захисту.
— Ні, чого ж, — непевно відповів художник. — Просто цікавлюсь, як склалося твоє життя.
— Ти кривиш душею! Ти мені не віриш! Ти мене дуже образив, Ярославе. Я піду звідси, але, щоб у тебе не лишалося сумніву, — ось мої документи. Перевір їх, коли в тебе вистачає совісті думати погане про людину, яку ти знаєш з дитинства.
Уся ця гнівна тирада була розрахована на те, що делікатний, скромний Куть зніяковіє, цілком повірить гостеві. Документи, звичайно, не перевірятиме.
Швидким рухом Павлюк вихопив з кишені паспорт і шпурнув на стіл. Потріпана зеленкуватосіра книжечка розкрилася на мить. В очі Кутеві впала фотографія власника паспорта і прізвище — Павлюк.
У ту саму секунду гість, ніби не тямлячи себе від гніву, схопив паспорт зі стола і, трясучи ним, обурено вигукнув:
— Ось! Дивись! Ось паспорт.
Рука його тремтіла. «Помітив чи не помітив прізвище в паспорті?»
«Тепер усе ясно», майнуло в голові художника. Мовчав. Гість стояв перед ним з паспортом у руці.
— Добре, добре, — промовив, нарешті, Куть. — Сховай свої документи, вони нікому не потрібні.
«Бачив чи не бачив»? не залишала Павлюка настирлива думка.
— Ти мені пробач, Ярославе, але образливо чути від тебе такі слова.
«Бачив чи не бачив?» стукало у скронях.
Художник втомлено провів долонею по обличчю.
— Добре, облишмо це. Які твої плани на сьогоднішній день? — глянув на годинник. — Скоро шоста.
— Якщо дозволиш мені відпочити трохи, то залишусь у тебе до поїзда.
«Подивлюсь, як він реагуватиме. Коли бачив, постарається затримати у себе», думав Павлюк.
— Ну звичайно! Лягай, поспи, — помітно повеселів художник.
«Зрадів, умовляє поспати. Бачив! — голкою кольнула тривожна думка. — Певно, хоче затримати в себе до світанку».
Помітивши, що по обличчю гостя пробігла тінь, Куть зрозумів свою помилку.
— А втім, як хочеш. Може, тобі незручно в мене. Якщо маєш на прикметі краще місце — вибирай, — говорив спокійно, байдуже.
«Дідько його знає, може й не бачив», з сумнівом подумав Павлюк, збитий з пантелику байдужістю художника.
— Я невибагливий, — сказав гість. — Комфорт мені зовсім ні до чого.
— Якщо так — милості просимо, — відповів Куть, і знову в його голосі Павлюк відчув тривожні нотки.
«Звичайно, бачив, нема чого даремно тут гаяти час. Як тепер піти звідси?»
— Знаєш що, — підвівся із стільця. — Спочатку піду на вокзал, точно довідаюсь, коли поїзд, і візьму квиток…
— Та куди ти підеш так рано!
— Дарма, зате потім із спокійною душею відпочину.
Я проведу тебе, — встав Куть.
Не турбуйся, я сам.
«От проклятий! — не йшло з думки. — Не хоче відпустити».
— Нічого, яка там турбота. Вип'ємо ще по чарочці. У мене є пляшечка чудового лікеру, і тоді вже підемо. Зажди, зараз я принесу.
Не чекаючи відповіді, художник швидко вийшов у сусідню кімнату.
«Що він задумав?» Павлюк нечутно підійшов до дверей, за якими зник Куть.
Прислухавшись, уловив легкий шелест. Нахилився, глянув у замкову щілину.
Куть стояв біля телефону і швидко перегортав тонку книжку — шукав у довіднику потрібний номер.