І все-таки він мав добру репутацію. Капітан Бінке, безпосередній керівник Куріпи, відзначав його нещадність, рішучість, неперебірливість у засобах. Ось чому він рекомендував Куріпу в школу диверсантів у Берліні.
Ім'я, минуле, національність — усе зникало для тих, хто потрапляв у невеликий триповерховий будинок на околичній берлінській вулиці. Навіть зовнішність майбутніх шпигунів намагалися зробити безликою, сірою. «Ви повинні мати такий вигляд, щоб на день разів двадцять могли пройти повз ту саму людину і не привернути до себе її уваги», повчав своїх вихованців один з інструкторів школи шпіонажу Ганс Роттер.
Жили майбутні шпигуни в окремих кімнатах. Не тільки відвідувати один одного, але навіть розмовляти між собою їм суворо заборонялося. Дні минали у вивченні техніки диверсії, шифрів, фотографії, радіо.
Із школи колишній кленовський студент Зенон Куріпа вийшов «комерсантом Петром Безюком — канадським громадянином українського походження», його переправили в нейтральну Швецію, а звідти — в Канаду. Потім він поїхав в Америку.
У Нью-йоркському порту Куріпа став клерком однієї з торговельних фірм, йому доручили стежити за тим, які пароплави і коли прибувають у порт і відпливають з нього, чим їх навантажують. Відомості, зібрані ним, проходили через багато рук, але, кінець кінцем, потрапляли в німецький військово-морський штаб, а звідти — до командирів підводних човнів.
Куріпі щастило. Американська контррозвідка догадувалася про його існування, але піймати його не могла.
За ці роки в Куріпи виробилися професіональні навички шпигуна. Він був спритний, холоднокровний, швидко орієнтувався в обстановці і всією душею зневажав сищиків.
Поразка кайзерівської Німеччини приголомшила Куріпу, але ненадовго. В ті часи про нього вже знав сам «таємничий полковник» Вальтер Ніколаї — керівник німецької розвідки… Через довірених людей Ніколаї наказав Куріпі повернутися в Німеччину, жити на призначену йому пенсію і чекати дальших розпоряджень.
Дальші розпорядження не забарилися надійти з приходом до влади Гітлера. Куріпа побував на Балканах, у Чехословаччині, Франції, Туреччині. І скрізь, куди потрапляв син крамаря з-під Кленова, він приносив з собою зраду, злочинства, смерть. Шлях зрадника всюди позначався кров'ю. Кров'ю пасажирів, що загинули в пущених під укіс поїздах. Кров'ю робітників, що гинули на військових заводах, висаджених у повітря диверсантами. Кров'ю льотчиків, літаки яких зненацька розвалювались у повітрі. Кров'ю прогресивних діячів, убитих із-за рогу.
Коли Німеччина напала на Радянський Союз, Куріпа повернувся в місто, що давно перестало бути для нього рідним. Тут він став одним з головних таємних працівників гестапо.
…І ось тепер через безглузду загибель літака, через те, що не вдалося вчасно прикінчити льотчика, настав час розплати. Відомості, зібрані в папці, — точні і невблаганні, як обвинувальний акт. Куріпа знову й знову перечитував їх, а гладкий чоловік у цивільному не відриваючись дивився на нього, спокійно посмоктуючи сигару.
Поступово Куріпа почав заспокоюватись і тверезіше обмірковувати своє становище.
Для чого його викликали? Що від нього хочуть? Коли б його збиралися судити, то не починали б розмови, а цей невідомий згадав про «бесіду». Військовий суд короткий — це Куріпа знав добре. Ні, тут щось інше. Треба тільки дізнатися — що. Дізнатись і не дати маху.
— Я прочитав, — коротко сказав Куріпа, повертаючи. папку.
— Тоді почнемо розмову. Я можу дозволити вам послухати радіо і проглянути газети. Ви переконаєтесь, що гра ваших хазяїв програна. З ними не варто більше зв'язуватись. А я вам пропоную новий бізнес, далеко вигідніший, ніж той, який ви мали досі.
— Ну? — Куріпа почав догадуватися, в чому річ, і нахабнішав.
— Нам потрібна людина для важкої роботи.
— А коли я відмовлюсь?
Товстун посміхнувся.
— Для цього ви надто розумні.
— Але все ж таки?
— Я передам папку до військового суду. Вам знайомий термін «воєнний злочинець»?
— Не лякайте, я не з полохливих.
— Знаю.
Помовчали.
— Що треба зробити?