Коли Пепе не в гуморі, йому подобається так лаконічно лаятися. Потім він потроху відійде і зрештою про все забуде.
Двійко хлопчиків років чотирьох чи п’яти знуджено, без жодного ентузіазму граються поміж столиками в поїзд. Рухаючись у глиб кав’ярні, один удає паровоз, а другий вагон. Повертаючись до дверей, вони міняються ролями. Ніхто не звертає на них уваги, та вони незворушно, збайдужіло продовжують сновигати туди-сюди з гнітючою серйозністю. Це двійко слухняних розумних хлопчиків, котрі граються в поїзд, хоча й помирають від нудьги, бо надумали розважитися, а щоб розважитися, надумали — будь-що-будь — цілісінький день гратися в поїзд. Якщо їм не вдається розважитися, хіба вони винні? Вони роблять усе, що можуть.
Пепе дивиться на них і каже:
— Не впадіть, бува, донизу.
Пепе, хоча й живе півстоліття в Кастилії, все одно, перш ніж сказати якусь фразу іспанською, мусить перекласти її сам собі з галісійської. Хлопчики відповідають: «Ні, сеньйоре, не впадемо»,— і продовжують гратися в поїзд — без віри, без надії, навіть якось нечуло, немов виконують тяжку принуку.
Донья Роса заходить до кухні.
— Скільки унцій кави ти всипав, Габріелю?
— Дві, сеньйорито.
— Ти ба! Ну, хто це витримає?! А потім патякатимеш про умови праці та ще й пресвяту Богородицю приплетеш! Хіба я тобі не казала, щоб не сипав більш як півтори унції? З вами марно говорити іспанською, ви нічого не бажаєте розуміти.
Донья Роса відсапується, а тоді знову починає торочити своє. Вона відсапується, наче паровоз; дихає важко, уривчасто, її всю аж трясе, а з грудей виривається якийсь хрипкий присвист.
— Якщо донові Пабло здається, нібито кава не надто міцна, нехай забирається зі своєю жінкою туди, де їм подадуть кращу. Отакої! Де це бачено! Цьому нікчемі, либонь, невтямки, що клієнтів у нас, дякувати Богові, повно-повнісінько. Зрозумів? Якщо йому щось не до вподоби, нехай забирається; від цього з нами нічого не трапиться. Теж мені королі знайшлися! І жінка в нього зміюка, вона в мене вже в печінках сидить, ця донья Пура!
Габріель, як завжди, застерігає:
— Вас можуть почути, сеньйорито!
— Нехай чують, коли хочуть, для того я й кажу! Я не говорю манівцями! Не розумію лише, як цей бовдур міг кинути Ельвіриту — справжнього янгола, котра тільки про те й думала, як йому догодити,— а тепер, наче баран, терпить цю облудну донью Пуру, зміюку, яка завжди нишком з нього глузує! Ну, та нічого, як казала моя матінка,— царство їй небесне,— поживемо — побачимо!
Габріель намагається залагодити непорозуміння.
— Хочете, я трохи відсиплю?
— Ти сам знаєш, як повинна вчинити чесна й тямуща людина, а не якийсь злодій, Боже збав. Ти, коли хочеш, чудово розумієш, що й до чого!
Продавець сигарет Падилья розмовляє з новим відвідувачем, котрий щойно купив у нього цілу пачку сигарет.
— Вона завжди така?
— Завжди, але вона не злостива. Вдача в неї важка, але вона не злостива.
— Але ж вона обізвала офіціанта дурнем!
— Велика важниця! Часом вона й нас обзиває гомиками та червоними.
Новий відвідувач не вірить своїм вухам.
— І ви це терпите?
— Авжеж, сеньйоре, терпимо.
Новий відвідувач знизує плечима.
— Оце так...
Продавець сигарет знову рушає в обхід зали.
Відвідувач замислюється.
«Не знаю, хто з них більша негідь — ця брудна свиня в жалобі чи ці телепні. Взяли б та дали їй одного дня гуртом прочуханки, вона б одразу порозумнішала. Ба ні! Не наважуються. В душі, либонь, цілісінькі дні її матюкають, а взнаки не дають. Вона йому: „Забирайся геть, дурню! Мерзенний злодію!“ А вони раді. „Авжеж, сеньйоре, терпимо“. Ще б пак! Та хай їм біс, якщо їм це до вподоби!»
Відвідувач палить. Його звати Маурисіо Сеговія, він службовець телефонної компанії. Кажу це одразу, бо він, мабуть, невдовзі піде. Йому років тридцять вісім — сорок, він рудий, усе лице в ластовинні. Мешкає далеко, в Аточі; він випадково забрів сюди, бо йшов назирці за дівчиною, котра раптом, перш ніж Маурисіо насмілився з нею заговорити, звернула за ріг і шмигнула в перший-ліпший під’їзд.
Чистильник Сегундо гукає:
— Сеньйоре Суаресе! Сеньйоре Суаресе!
Сеньйор Суарес, теж випадковий відвідувач, підхоплюється й поспішає до телефону. Він накульгує, але при цьому вигинає не лише стопу, а всю ногу. На ньому світлий модний костюм, на носі пенсне. Йому років п’ятдесят; він схожий на дантиста чи перукаря. Втім, якщо добре придивитися, його можна прийняти за комівояжера з продажу якихось хімікалій. Сеньйор Суарес має вигляд дуже заклопотаної людини, з тих, що одним духом випалюють: «Чорної кави! Чистильника! Хлопче, збігай по таксі!» Коли такі заклопотані люди заходять до перукарні, то голяться, стрижуться, роблять манікюр, чистять черевики та читають газету водночас. Інколи, прощаючись із приятелем, вони попереджають: «З такої й до такої години я буду в кав’ярні. Потім піду до контори, а надвечір зазирну до шуряка; телефони є в довіднику; а зараз я поспішаю, бо маю ще залагодити безліч справ». Варто подивитися на таких людей, й одразу видно: це переможці, це обрані, це люди, звиклі наказувати.