— Він каже, коли буде при грошах, прийде й заплатить.
У словах доньї Роси вчуваються металеві нотки.
— Всі так кажуть, а насправді прийде й заплатить один із сотні, а решта ушиється, і шукай вітру в полі. І слухати не хочу. Пригрієш ворона, а він тобі очі виклює. Скажи Пепе, він знає, що робити: нехай виведе його тихенько надвір, а там дасть пару копняків. Щоб ти пропав!
Викидайло уже був пішов, коли донья Роса гукнула навздогін:
— Гей, чуєш! Скажи Пепе, нехай запам’ятає його на обличчя!
— Так, сеньйорито.
Донья Роса дивиться, що буде далі. Луїс, із молочником у руці, підходить до Пепе й шепоче йому щось на вухо.
— Бог свідок, так вона й сказала.
Пепе наближається до відвідувача, той поволі підводиться. Це хирлявий, блідий, немічний чоловічок в окулярах у дешевій металевій оправі. На ньому поношений піджак і обшарпані штани. На голові темно-сірий капелюх із засмальцьованою стрічкою, під пахвою загорнута в газету книжка.
— Якщо хочете, я залишу вам книжку.
— Ні, ідіть надвір і не дратуйте мене.
Чоловічок прямує до дверей, Пепе за ним. Обидва виходять на вулицю. Холодно, перехожі пришвидшують крок. Газетярі вигукують заголовки вечірніх випусків. Сумно, трагічно, майже фатально вулицею Фуенкарраль їде трамвай.
Чоловічок цей не абищо, не перший-ліпший, не плебей чи нездара який, не нікчема; у нього на лівій руці татуювання, в паху шрам. Він здобув освіту і перекладає щось із французької. Уважно стежить за подіями в інтелектуальному та літературному житті й може і тепер повторити мало не напам’ять деякі статті з «Ель Соль»[10]. Замолоду він мав наречену-швейцарку й писав вірші в дусі ультраїзму[11].
Чистильник розмовляє з доном Леонардо.
— Ми, Мелендеси,— каже йому дон Леонардо,— належимо до прадавнього древа, спорідненого з найстаровиннішими кастильськими фаміліями, колись ми владарювали над людським життям і майном. Сьогодні, як бачите, я опинився майже на la rue[12].
Сегундо Сегура в захваті від дона Леонардо. Та обставина, що дон Леонардо привласнив його заощадження, мабуть, сповнює його благоговіння і відданості. Сьогодні дон Леонардо розбалакався з ним, і чистильник, користаючись із нагоди, крутиться навколо нього, наче песик. Втім, трапляються нещасливі дні, коли дон Леонардо ним нехтує. В такі прикрі дні чистильник покірливо підходить до нього й принижено питає стиха:
— Ви щось сказали?
Дон Леонардо навіть не відповідає. Чистильник не надто цим переймається і знову звертається до нього.
— Ну й холоднеча сьогодні!
— Так.
І тоді чистильник усміхається. Він щасливий і охоче віддав би ще шість тисяч дуро, аби тільки запобігти ласки в дона Леонардо.
— Ви дозволите почистити вам черевики?
Чистильник стає навколішки, і дон Леонардо, котрий зазвичай навіть не дивиться на нього, знехотя ставить ногу на залізну підставку.
Але сьогодні все інакше. Сьогодні дон Леонардо в доброму гуморі. Мабуть, накреслює подумки чернетковий проект якогось великого акціонерного товариства.
— Колись, oh топ Dieu[13] приходив хтось із нашої родини на біржу, а там ніхто нічого не купує і не продає, всі чекають, що робитимемо ми.
— Оце так! Ти ба!
Дон Леонардо корчить непевну міну, креслячи тим часом рукою в повітрі якісь закарлючки.
— Чи не маєте ви, бува, курильного паперу? — звертається він до якогось відвідувача, котрий сидить за сусіднім столиком.— Хотів зробити самокрутку, а паперу не маю.
Чистильник мовчить, удаючи, ніби чує це вперше; він знає, що мусить вчинити.
Донья Роса підходить до столика Ельвірити, котра спостерігала сцену між офіціантом і чоловічком, який не заплатив за каву.
— Ви бачили, Ельвірито?
Сеньйорита Ельвіра по паузі відповідає:
— Бідолаха! Либонь, цілий день нічого не їв, доньє Росо.
— І ви теж така вразлива? Е ні, з мене досить! Клянуся вам, серце в мене лагідне, як мало в кого, але це вже занадто!
Ельвірита не знає, що відповісти. Сердешна й справді дуже вразлива, бо й сама веде боротьбу за існування, аби тільки не вмерти з голоду, принаймні не вмерти надто швидко. Вона нічого не навчилась робити, до того ж не відзначається ні вродою, ні вишуканими манерами. У себе вдома змалку вона не бачила нічого, крім зневаги та злиднів.
Ельвірита родом із Бургоса. Її батько, такий собі Фідель Ернандес, був неприторенним негідником. Фіделя Ернандеса, котрий заколов свою дружину Евдосію шевським шилом, засудили до страти на гарроті[14], і вирок виконав кат на ім’я Грегоріо Майораль у 1909 році. Останніми словами Фіделя Ернандеса були: «Якби я підсипав їй миш’яку в суп, сам Господь ні про що б не здогадався». Ельвіриті, коли та залишилася сиротою, було одинадцять чи дванадцять років, тож вона подалася до Вільялона, до своєї бабці, котра зводила кінці з кінцями завдяки пожертвам парафіян церкви святого Антонія. Жила бабця нужденно, а коли стратили її сина, почала марніти й невдовзі померла. Інші дівчата глузували з Ельвірити: показуючи на стовп, вони казали: «Біля точнісінько такого ганебного стовпа задушили твого батька, паскудо». Якось, коли терпіти далі було несила, Ельвірита втекла з селища з якимось астурійцем, котрий приїхав на свята продавати зацукрований мигдаль. Вона мандрувала з ним два довгі роки, а що він її нещадно лупцював, то одного дня, в Оренсе, послала його до дідька та й улаштувалася в будинку розпусти на вулиці Вільяр, у такої собі Голомозої, де познайомилася з дочкою Свиноматки, торговки дровами з Фраселоса, що неподалік од Рибадавії,— у тої було дванадцять дочок, і всі шльондри. Відтоді почалося в Ельвірити, так би мовити, «легке» життя.
10
«Ель Соль» — мадридське ілюстроване періодичне видання, що виходило з грудня 1917 року й було розраховане на інтелектуалів і представників буржуазії.
14
Гаррота — старовинне знаряддя для катування та страти, що полягає в задушенні прикутого до стовпа в’язня залізним обручем.