Бідолаха почувалася дещо засмученою, але не надто. Вдачі вона була доброї, і попри сором’язливість, зберігала деяку гордість.
Донові Хайме Арсе набридло сидіти без діла, дивлячись у стелю й міркуючи про всілякі дурниці, тож він підводить голову та звертається до мовчазної сеньйори, котра поховала сина, сеньйори, яка спостерігає плин життя з-під сходів, що ведуть до більярдної:
— Брехні... Все було кепсько організовано... Звісно, траплялися й помилки, я цього не заперечую. Але не про це йдеться, повірте. Банки працюють жахливо, а нотаріуси зі своєю догідливістю та квапливістю зі шкури пнуться і так заплутують справу, що сам чорт ногу зломить.
Дон Хайме безнадійно махає рукою.
— А потім стається те, що має статися: опротестування векселів, скрута і капець.
Дон Хайме Арсе говорить повільно, небагатослівно, навіть якось урочисто. Він стежить за своїми жестами і робить між словами паузи, мовби спостерігає, вимірює та зважує ефект, який ті викликають. Насправді його слова не позбавлені певної щирості. А от матір померлого хлопчика сидить мовчки і тільки ошелешено слухає й витріщає очі — здається, радше для того, щоб не заснути, ніж зрозуміти мовлене.
— От і все, сеньйоро, а решта, скажу я вам,— дурниці.
Дон Хайме Арсе говорить доладно, хоча іноді в добре скроєну фразу вставляє грубуваті слова, як от «капець», «бардак» і таке інше.
Сеньйора дивиться на нього мовчки. Вона лише хитає головою вперед-назад, але й ці її рухи нічого не виражають.
— А зараз, як бачите, про мене пащекують усі, кому не ліньки. Якби моя небіжчиця-матінка це бачила!
Коли дон Хайме вимовляв оте «скажу я вам», сеньйора, вдова Санса, донья Ісабель Монтес, саме згадувала свого небіжчика-чоловіка — такого, яким він був, коли вони познайомилися,— двадцятитрилітнього, стрункого, елегантного, ставного, з нафабреними вусами. Невиразне відчуття щастя промайнуло в її голові, і на якусь мить обличчя доньї Ісабель осяяла боязка усмішка. Потім вона згадала бідолашного Пакіто, його лице, якому менінгіт надав безглуздого виразу, і раптом їй зробилося дуже сумно.
Дон Хайме Арсе, котрий примружив був очі, щоб надати більшої ваги фразі «Якби моя небіжчиця-матінка це бачила!», втупив погляд у донью Ісабель і галантно запитав:
— Сеньйоро, вам зле? Ви трохи зблідли.
— Ні, нічого, дякую. Так, жіночі дурниці!
Дон Пабло, начеб ненароком, скоса позирає на сеньйориту Ельвіру. Хоча між ними все скінчено, він не може забути часу, коли вони були разом. Вона, якщо добре зважити, була лагідною, покірливою, ласкавою. На людях дон Пабло удавав, буцімто зневажає її, називав тварюкою та потіпахою, але в душі все було інакше. Коли на дона Пабло наринали ніжні почуття, він казав собі: «Тут справа не в статевих стосунках, а в душевній прихильності». Потім він забував про неї і, мабуть, зі спокійним сумлінням дав би їй померти з голоду або від прокази. Така вже у дона Пабло вдача.
— Слухай, Луїсе, що там накоїв отой молодик?
— Нічого, доне Пабло, просто не хотів платити за каву.
— Чого ж ти мені про це не кажеш; ти ба, а з виду пристойний хлопець.
— Зовнішність оманлива, зараз стільки ошуканців і нахаб!
У розмову втручається донья Пура, дружина дона Пабло:
— Авжеж, ошуканців і нахаб зараз аж надто багато. Якби їх можна було якось вирізняти! А всі мали б працювати, як Господь велить, правда, Луїсе?