— Либонь, так, сеньйоро.
— Ще б пак. Тоді б усе було зрозуміло. Нехай той, хто працює, пив би собі каву та їв здобну булочку, якщо заманеться; натомість той, хто не працює... Той, хто не працює, не заслуговує на співчуття, адже всі ми не святим духом живимося.
Донья Пура вельми задоволена своєю тирадою; та й справді їй вдалася.
Дон Пабло знов обертається до сеньйори, яку перелякав кіт.
— За тими типами, які не платять за каву, треба добре пильнувати. Ніколи не знаєш, з ким маєш справу. Викинули оце його на вулицю, а раптом це якийсь геній, такий собі Сервантес чи Ісаак Пераль[15], от нахаба. Я міг би заплатити за його каву. Філіжанкою більше, філіжанкою менше — для мене яка різниця?
— Звісно.
Дон Пабло всміхається, як людина, котра раптом усвідомила, що має цілковиту рацію.
— З безсловесними тваринами таке не трапляється. Безсловесні тварини поводяться гідно, вони ніколи не брешуть. Приміром, оцей шляхетний котик — хе-хе! — що так вас налякав, та він же створіння Боже, йому б тільки гратися.
Обличчя дона Пабло осяває блаженна усмішка. Якби можна було розітнути йому груди, виявилося б, що серце у нього чорне та глейке, мов дьоготь.
Пепе невдовзі повертається. Господиня — руки в кишенях фартуха, плечі розправлені, ноги розчепірені — гукає його глухим надтріснутим голосом, що нагадує бряжчання розколотого бубонця.
— Іди-но сюди.
Пепе не наважується глянути їй у вічі.
— Що накажете?
— Ти йому врізав?
— Так, сеньйорито.
— Скільки разів?
— Двічі.
Господиня мружить очиці за скельцями окулярів, виймає руки з кишень і погладжує себе по обличчю — саме там, де з-під шару пудри витикаються проростки борідки.
— Куди врізав?
— Куди зміг — по ногах.
— Молодець! Нехай знає! Іншим разом остережеться грабувати порядних людей!
Донья Роса, яка стоїть, склавши дебелі руки на череві, роздутому, наче бурдюк з олією, усім своїм видом мовби уособлює ненависть ситого до голодного. «Безсоромники! Собаки!» — думає вона. На її схожих на сосиски пальцях — грайливо, майже любострасно — виблискують скалки світла від ламп.
Пепе, кинувши на господиню покірливий погляд, іде. Совість у нього спокійна, хоча сам він не надає цьому значення.
Дон Хосе Родригес де Мадрид розмовляє з двома приятелями, які грають у шашки.
— Самі поміркуйте: вісім дуро, вісім нещасних дуро. А люди вже патякають бозна-що.
Один із гравців посміхається.
— Краще щось, ніж нічого, доне Хосе!
— Пхе! Велика важниця. Куди поткнешся, маючи лише вісім дуро?
— Авжеж, чоловіче. На вісім дуро не дуже порозкошуєш, ваша правда; але зрештою, скажу я вам, в домі все знадобиться, крім помордаса.
— Так, ви теж маєте слушність; та й виграв я їх без особливих зусиль...
Скрипалеві, якого вигнали на вулицю за суперечку з доном Хосе, восьми дуро вистачило б на вісім днів. Їв він мало, до того ж харчився чим доведеться, палив, лише коли вдавалося стрільнути сигарету, отже вісім дуро він міг би розтягнути на цілий тиждень; втім, є люди, які вдовольняються і меншим.
Сеньйорита Ельвіра гукає продавця сигарет.
— Падильє!
— Іду, сеньйорито Ельвіро!
— Дай-но мені два «Тритони», завтра заплачу.
Падилья дістає дві сигарети та кладе на столик перед сеньйоритою Ельвірою.
— Одна буде на потім, на після вечері, розумієш?
— Авжеж, самі знаєте, я вам довіряю.
Продавець сигарет галантно всміхається. Сеньйорита Ельвіра всміхається й собі.
— Слухай, можеш переказати Макаріо моє прохання?
— Авжеж.
— Скажи йому, нехай заграє «Луїсу Фернанду»[16], коли його ласка.
Продавець сигарет чвалає до естради, де сидять музики. Якийсь сеньйор, котрий уже досить давно перезирається з Ельвіритою, нарешті зважується заговорити.
— Ці сарсуели просто чудові, чи не так, сеньйорито?
Сеньйорита Ельвіра строїть згідливу міну. Сеньйор не знічується, він сприймає цю міну як вияв симпатії.
— І дуже зворушливі, правда?
Сеньйорита Ельвіра мружить очі. Сеньйор продовжує напосідати:
— Вам подобається театр?
— Якщо п’єса гарна...
Сеньйор сміється, наче потішений вдалим дотепом. Тоді відкашлюється і підносить сеньйориті Ельвірі запаленого сірника.
— Авжеж, авжеж. А кіно? — править він своєї.— Кіно вам також подобається?
15
Ісаак Пераль (1851-1895) — іспанський морський інженер, винахідник вітчизняного підводного човна.
16
«Луїса Фернанда» — найвідоміша сарсуела (оперета) іспанського композитора Федеріко Морено Торроби (1891-1982), написана 1932 року і дуже популярна в часи, про які йдеться в романі.