Юнак трохи поточується, його нудить, наче хлопчика від морської хитавиці, він відчуває сильний жар у скронях.
«Мені щось привиділося... Може, це моя матір... Так, красива з личка... Якийсь чоловік ширяє над оголеною жінкою... Яка чарівничка, ні... І тоді я їй скажу: ніколи!.. Світ, цілий світ... Авжеж, чудово, просто чудово...»
За столиком у глибині зали дві розмальовані, наче мавпи, пенсіонерки розмовляють про музикантів.
— Він справжній артист, я з приємністю його слухаю. Ще мій покійний Рамон, хай земля йому буде пером, казав: «Поглянь-но, лишень, Матильдо, як він притуляє скрипку до підборіддя». Таке життя: якби цей хлопчина мав покровителів, він би далеко пішов.
Донья Матильда закочує очі. Це неохайна гладуха з неабиякими претензіями. Від неї чимось тхне, а її величезне черево — наслідок водянки.
— Він справжній артист, митець.
— Так, ви маєте рацію: я цілий день чекаю миті, коли почую його. Я теж вважаю його справжнім артистом. Коли він у властивій одному йому манері грає вальс із «Веселої вдови», я почуваюся зовсім іншою людиною.
Донья Асунсьйон схожа на покірливу овечку.
— В наші дні музика була іншою, правда? Ніжнішою, зворушливішою, хіба ні?
Донья Матильда має сина, котрий наслідує зірок; він живе у Валенсії. Донья Асунсьйон має двох дочок: одна одружена з таким собі Мігелем Контрерасом — дрібним службовцем з міністерства громадських робіт і випивакою. Друга, хоч і незаміжня, проте дуже приваблива, живе в Більбао з якимось університетським викладачем.
Лихвар хусточкою витирає рота хлопчикові. У того жваві гарні очі, і хоча вбраний він не надто охайно, проте тримається з деякою зверхністю. Хлопчик випив подвійну каву з молоком, з їв дві булочки і не від того, щоб з їсти ще.
Дон Тринідад Гарсія Собрино продовжує незворушно сидіти. Він чоловік миролюбний, обожнює порядок і прагне жити спокійно. Його внук схожий на худющого, з випнутим черевом циганчука. На ньому плетена шапочка і такі ж гетри — цього хлопчика надто кутають.
— Що з вами, юначе? Вам зле?
Юний поет не відповідає. Він наче онімів, утупившись широко розплющеними очима в одну точку. Пасмо волосся лягло йому на чоло.
— Ви захворіли?
Кілька голів повернулося в їхній бік. Поет над силу безглуздо посміхається.
— Слухайте, допоможіть-но мені його трохи підвести. Йому, либонь, зовсім зле.
Ноги поета ковзають, він сповзає під стіл.
— Допоможіть мені хто-небудь! Я сам не впораюся.
Дехто з відвідувачів підводиться. Донья Роса, стоячи за шинквасом, спостерігає цю сцену:
— Знайшли через що здіймати галас...
Впавши під стіл, юнак забив лоба.
— Відведімо його до вбиральні, у нього, мабуть, паморочиться в голові.
Поки дон Тринідад і три-чотири відвідувачі відводять поета до вбиральні, щоб той трохи оговтався, онук дона Тринідада підбирає і їсть розкидані по столу крихти здобної булочки.
— Запах дезінфекції приведе його до тями; він, напевне, зомлів.
Сидячи на унітазі й притулившись головою до стіни, поет блаженно посміхається. Він почувається щасливим, хоча й не усвідомлює, чому саме.
Дон Тринідад повертається до свого столика.
— Він уже очуняв?
— Так, пусте. Звичайна млість.
Сеньйорита Ельвіра повертає продавцеві дві сигарети.
— А ось іще одна для тебе.
— Дякую. Пощастило, еге ж?
— Пхе! Велика важниця...
Якось Падилья обізвав рогачем одного з залицяльників сеньйорити Ельвіри, і та образилася. Відтоді продавець сигарет поводиться більш поштиво.
Дона Леонсіо Маестре ледь не збив трамвай.
— Віслюк!
— Сам — віслюк! Про що ти думав?
Дон Леонсіо Маестре думав про Ельвіриту.
«Вона гарненька, дуже гарненька. Авжеж! І, здається, порядна дівчина... Ні, вона не шльондра. Втім, хтозна. Кожне життя — то цілий роман. Вона схожа на дівчину з пристойної родини, котра посварилася з батьками. Тепер, мабуть, працює в якійсь конторі, напевне, в якійсь фірмі. У неї сумне ніжне обличчя; здається, їй бракує ласки, вона хоче, щоб її голубили і цілий день милувалися нею».
Серце дона Леонсіо Маестре мало не вистрибує з-під сорочки.
«Завтра знову піду до кав’ярні. Так, неодмінно. Якщо вона буде там, це добрий знак. Якщо ж ні... Якщо її там не буде... Я її розшукаю!»
Дон Леонсіо Маестре, піднявши комір пальта, двічі підстрибує.
«Ельвіра, сеньйорита Ельвіра. Гарне ім’я. Сподіваюсь, пачка сигарет потішила її. Як закурить, згадає про мене... Завтра повторю їй своє ім’я. Леонсіо, Леонсіо, Леонсіо. Вона, мабуть, називатиме мене якось пестливо: Лео, Онсіо, Онсете... Піду перехилю келишок, бо дуже вже хочеться».